«Він (Владика Йосиф) не зламається.»   

слова Митрополита Андрея

            7 вересеня 2024 минуло 40 років від відходу Патріарха Йосифа Сліпого

  Доля Української Греко-Католицької Церкви була його долею. Зразок моральний, авторитет, науковець та духовний, якого закликів любити Україну, зберігати віру та мову предків боялися і нищили в радянський перйод. Здавалося, що після років безодні, заслання, руїни в якій були структури Церкви після ІІ світової війни, Патріарх Йосиф Сліпий доживе своїх років десь у монастирі у Римі.  І коли на початку вересня цього року побачила я у Римі вперше Собор Святої Софії, подумала про силу, яку дає Господь, щоби творити діла по-людськи недосяжні. Сьогодні це великий центр молитовний, інтелектуальний, центр допомоги ЗСУ та біженцям, який гуртує греко-католиків в Італії.

  Ґданська спільнота мала нагоду відзначити діло Патріарха. З ініцятиви с. Оксани Софії Ващур, СНДМ у парафіяльному залі, після Служб Божих відбулися зустрічі зі спадщиною Патріарха, перш за все з фрагментами Його Заповіту, який Сліпий писав в роках 1970-1981. С. Оксана підготувала мультімедійну презентацію, яка містила дуже цінні інформації, документи, фотографії Патріарха. Особливо потрясаюча була карта, на якій зображено, як часто перевозили тодішнього Митрополита Йосифа Сліпого, по Сибіру, переселювали по території СССР впродовж 18 років. Дуже цінні були спогади присутніх про їхні зустрічі з Патріархом. В церкві можна було подивитися виставку про Патріарха Йосифа, а також помолитися за Його заступництвом.

  На зустрічі чули ми слова Патріарха «Будьте свідками Хрисита в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! (..) Не посоромте землі української, землі ваших предків! Збережіть у ваших душах чисте — непорочне ім’я cвоєї Святої Церкви! Не посоромте також вашого власного українського  імени..»

  При нагоді зустрічі і цих слів подумала я про нашу вармінську історію буття. Про Патріярха я дізналася вперше в хатах дідів родом з Вербиці на Томашівшині, які пережили життя з великою втратою в серці рідних земель у 1947 р. Були це хати цілим серцем віддані Церкві, Україні, тяжкій праці. Від нас, дітей, вимагалося вживання української мови у спілкуванні. Висіли портрети, зберігалося пожовклі, нерівно позшивані брошури УСКТ. Читалося їх з подивом і почуттям, як багато зусилля коштувало отримати та поширити інформацію у 70 – тих та 80-тих роках минулого століття. Яким зусиллям ці люди в комуністичному перйоді будували парафію в Пєнєнжні, на місці свого невільного поселення..

  Ґданська зустріч мала також продовження серед молоді на катехизі в школі. Вчитуємося в слова Патріарха, де знаходимо аргументи, дороговкази для сучасності: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив у науці, молитві, праці і християнському проведеному житті.»

Катерина Добрянська