У формуванні патріотичного світогляду, україноцентричних переконань і державної політики дуже багато важить розуміння взаємозв’язків історичних процесів. Не подій або окремих епізодів, а саме процесів у їхній цілісності, а також здатність проаналізувати причинно-наслідкові зв’язки і зробити правильні висновки. Відсутність такого розуміння подекуди призводить до маніпуляції фактами і свідомістю тих, хто внаслідок різних обставин не володіє потрібним обсягом знань. Тому за державотворчі процеси в усіх розвинутих країнах світу відповідають не просто люди з вищою освітою, а найбільш фаховий її (країни) потенціал. Такий підхід унеможливлює маніпуляцію фактами з боку політиків чи науковців залежно від злободенних політичних потреб.

Якщо виходити з точки зору окремих політичних невігласів, «руку Москви» можна побачити практично в кожній з українських знакових постатей. Ну, з Богданом Хмельницьким усе просто: ніхто не заперечить факту передачі ним України Московії. Але чому ж тоді пам’ятник йому постав у Києві, навпроти Святої Софії? Чи не першим у ряду національних героїв України є гетьман Іван Мазепа. Але це гетьманство він отримав з рук царя Петра, того самого Першого, «хто розпинав нашу Україну», і саме кістками козаків вимощений Санкт-Петербург, які пішли туди зовсім не з доброї волі… Може, хтось часом чого не догледів? Може, і він — рука Москви? А от, до речі, ще один показовий приклад. Саме з Москви, про що, може, не всі знають, Симон Петлюра приїхав відроджувати Україну.

Хвороблива уява людей з браком освіти і як наслідок, нерозумінням історичних та суспільно-політичних процесів, а на додачу — наявністю необмежених посадових можливостей, час від часу цей чинник може призвести як до внутрішніх суспільно деструктивних процесів, так і до зовнішньополітичних ускладнень із цілком прогнозованими наслідками.

Чи не найяскравішим підтвердженням цих слів стала ідея підтримати й узаконити на парламентському рівні спадковість сучасною Україною УНР. Здавалось би, в чому проблема? Цей факт навряд чи в когось викликає сумнів. От тільки справжня мудрість закликає зазирати в коріння і будувати будинок на підмурівку, а не на даху.

Але це необхідно робити, спираючись на належний рівень освіти, мудрість, досвід і відданість власній державі й народу. Якщо ж відстежувати історичну спадковість, спираючись на історичні реалії та факти, ми можемо стверджувати, що наша держава є правонаступницею не Української Народної Республіки, а України-Руси — держави, започаткованої Володимиром Великим. Терени цієї держави простягалися від польських кордонів (із частиною етнічних українських земель, які нині входять до складу Польщі) до Тмутараканського князівства (нині Таманський півострів), включаючи не лише Крим та Кубань, а й практично всю європейську частину Росії. Згадаймо бодай, що сам Володимир охрестився й одружився в Херсонесі — сучасному Севастополі, — перетворивши його на місто духовної та культурно-політичної слави України.

ЯКЩО ВІДСТЕЖУВАТИ ІСТОРИЧНУ СПАДКОВІСТЬ, СПИРАЮЧИСЬ НА ІСТОРИЧНІ РЕАЛІЇ ТА ФАКТИ, МИ МОЖЕМО СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО НАША ДЕРЖАВА Є ПРАВОНАСТУПНИЦЕЮ НЕ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, А УКРАЇНИ-РУСИ — ДЕРЖАВИ, ЗАПОЧАТКОВАНОЇ ВОЛОДИМИРОМ ВЕЛИКИМ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Хотілося б також відзначити, що нинішня гонорова Москва, яка позиціонує себе як єдина спадкоємиця держави Київська Русь, однієї з наймогутніших у Європі в політичному, економічному і культурному розвитку, була заснована через кілька століть по тому суздальським боярином Кучкою на території тодішнього Ростово-Суздальського князівства, яким правив Юрій Долгорукий. Отже, за часів держави князя Володимира — України-Руси та аж до її окупації татаро-монгольськими військами ні російського народу, ні Росії, ні, зрештою, міста Москва, навіть як периферійного у складі цілісної землі, не існувало.

Історія нашої держави лише з часів Володимира Великого налічує понад тисячоліття, а отже, ми є її правонаступницею і несемо відповідальність як за перемоги, так і за поразки, як за світлі, так і за темні сторінки власної історії. І всі історичні періоди — розквіту і могутності на загальноєвропейському тлі держави Володимира та Ярослава, феодального дроблення, Галицько-Волинської держави, татаро-монгольського нашестя, козацької української держави, руїни, російського царського, імперського, більшовистсько-радянського, пострадянського поневолення, в тому числі — революції 1917 — 1920 рр. — це лише епізоди, сторінки історії тієї держави, правонаступницею якої є Україна. Відмовитися від однієї зі сторінок цієї історії або визнати якусь із них єдиним спадком означає не просто зраду національних інтересів від часів князя Володимира до часів незалежної України, а свідомі (чи несвідомі) дії на користь інтересів цілої низки сусідніх держав, які не посоромляться цими діями скористатися.

Спроба забути власну історію як цілісний тисячолітній процес і бажання окремо взяту, навіть найкращу, сторінку цієї історії вважати точкою відліку власного життя, долі — призведе не лише до обґрунтованих зазіхань Росії на значні території України, яка, по суті, сама відмовляється від правонаступництва на них, а й до обґрунтованих зазіхань на територію України, причому тепер уже на законних підставах, низки сусідів: Польщі, Білорусі, Литви, Угорщини тощо.

Для розірваної на шматки країни, зрештою, буде зовсім неважливо, що саме — відсутність достатнього розуму, освіти, політичного досвіду чи елементарна робота на закордонні спецслужби — прислужилося цьому. Однак зовсім не байдуже буде українцям, кримським татарам, євреям, росіянам, корінній народності та меншинам, які населяли Україну, вважали її своєю Батьківщиною, були не меншими націоналістами та патріотами в ній, ніж переважна більшість самих українців, якщо їхня країна перестане існувати у своїх історичних межах. Саме тому вкрай важливо не дозволити безвідповідальним і, найімовірніше, малоосвіченим, як у культурному, так і в політичному сенсі, особам здійснювати непродумані та невиважені кроки, такі, наприклад, як визнання спадковості України щодо УНР.

Найцікавіше, що ні Євген Коновалець, ні Роман Шухевич, ні Степан Бандера, яким Україна зобов’язана відродженням національної самосвідомості, захисники її політичних та національних інтересів і, зрештою, будівничі підвалин для відновлення незалежної України, маючи політичну мудрість і дбаючи, перш за все, про верховенство національних інтересів України, вміли передбачити небезпеку таких наслідків, насамперед — саме через політичні обставини. Навіть у роки Другої світової війни ОУН діяла як у Західній Україні, так і на сході України, в тому числі — в Києві. І окремі політичні та громадські діячі, які називають себе послідовниками означених борців за свободу України, дозволяючи собі вільно трактувати національно-політичні інтереси України на догоду сьогочасним політичним потребам, не усвідомлюють власних помилок і, як наслідок, виявляються гравцями в чужій грі, байдуже, на яких умовах. Не надто втішні висновки, викладені вище, можуть стати підставою для звинувачень та праведного гніву. Однак чи варто поспішати, і не лише тому, що собака заритий значно глибше?

Двадцять шість років тому Україна попрямувала в незалежне плавання з найпотужнішим серед інших країн колишнього радянського табору економічним потенціалом. Тож, якби національно свідомі патріотичні сили з перших кроків взялися за розбудову «Неньки» не лише словом, а й реальними справами, все було б зовсім інакше.

Але менше з тим. Нині, після Революції Гідності, у державного керма опинилися начебто всі свої, патріоти України. Нарешті немає ні комуністів, ні колишньої злочинної влади. І що є, якщо об’єктивно? За твердженням європейських експертів, Україна — найкорумпованіша і найбідніша країна на європейському континенті; низка справжніх патріотів заарештована чи засуджена іноземними або навіть вітчизняними правоохоронними органами; при загальній бідності громадян, значна частина яких опинилася за межею фізичного виживання, ми бачимо неймовірну концентрацію олігархів та осіб зі статками, незрозуміло, звідки взятими. Наші надбагаті, навіть за світовими стандартами, співгромадяни позиціонують себе як національно свідомі патріоти. Натомість захисники від російської агресії, «кіборги», герої Іловайського і Дебальцівського котлів, ті, кому пощастило залишитися в живих, почасти не лише не можуть захистити власні права й отримати те, на що мають право згідно з вітчизняним законодавством, а то й взагалі виявляються правопорушниками, «руками Москви», разом з тими, хто висловлює подібні думки (це не моє особисте твердження, інформація отримана виключно з вітчизняних телепрограм, теле- та інтернет-новин і публікацій вітчизняної преси). Тож, судячи лише з офіційних новин і публікацій у пресі, окрема група вітчизняних «патріотів» радше нагадує національних мародерів, і не так важливо, чи ними рухає жадоба звичайної наживи, чи вони здійснюють це, виконуючи чиїсь сторонні завдання, неважливо, на яких умовах. І хай би як прискіпливо вивчати життєвий шлях і вчинки Євгена Коновальця, Романа Шухевича та інших українських патріотів, нічого спільного з поведінкою та діяльністю сучасних борців за світле майбутнє України вдень з вогнем знайти неможливо. Вони цього точно не пропагували, а навпаки — відповідальність за подібні дії визначали відповідно до тогочасного військового стану. Між тим, жоден політичний устрій ніколи добровільно не бажав себе змінювати. Тож нічого дивного, що для захисту тих чи інших політичних дій та поглядів шукають причини і вороги, які перешкоджають розбудові декларованих планів.

І коли загрози є не штучними, а реальними, у вигляді татаро-монгольської, німецько-фашистської чи російсько-фашистської агресії, ідеологічної пропаганди, інформаційної агресії чи відвертого українофобства духовно зґвалтованої інтелігенції, і не лише російської, це ще є зрозумілим. А от побудова на цьому ґрунті п’єдесталу, з якого зручно плювати в тих, нігтя на нозі чийого окремі псевдопатріоти ніколи, навіть з усіма своїми грошима й посадами, не будуть варті, — це блюзнірство і ганьба. Першими ворогами України, ще з часів УНР, за логікою ідеологів боротьби зі «щупальцями русского мира», мають бути і перший очільник незалежної України Михайло Грушевський (не лише політик, а й видатний учений, який подарував Україні її власну історію), бо він працював у Радянському Союзі,   — і, з цієї ж причини, один із найвидатніших українських учених, історик-фольклорист Дмитро Яворницький, який оживив для українського народу забуті сторінки історії козацтва, народного побуту тощо, — і за те ж саме — низка інших геніальних українських учених, за національністю — синів українського, кримськотатарського, єврейського, російського й інших народів. Можливо, і Степан Бандера разом зі своєю ОУН, чинячи супротив, у тім числі й німцям, був таємним агентом більшовиків і сприяв тим спротивом «русскому миру»?

Про Олександра Довженка, який навіть удостоївся Сталінської премії, про Івана Франка з його буцімто комуністичним «Каменярем» і Тараса Шевченка з російськомовними творами годі й говорити. Особливе місце в цьому переліку «таємних ворогів України» посідають Михайло Булгаков, Олександр Галич, Віктор Цой і, особливо, Володимир Висоцький, на творчості й ідеях яких виросли і сформувалися численні сучасні українські патріоти. Зауважимо, що саме радянська (у тому числі — російськомовна) інтелігенція наполегливо і системно руйнувала тоталітарну систему, яка зрештою цими зусиллями таки була повалена.

Та при цьому справжню радянську (тобто подвійно-потрійну) ідеологію добре засвоїли окремі сучасні псевдопатріоти і псевдонаціоналісти. Може, саме тому вони з такою люттю брутально накинулися на померлих провідників загальнолюдських, європейських та світових цінностей, бо без окулярів бачать себе і власну поведінку в булгаковському Поліграфі, в героях сатиричних пісень Олександра Галича та Володимира Висоцького. І це також, на жаль, є обмеженістю чи розуму, чи культурно-освітнього рівня. Замість того щоб пишатися дотичністю до України Володимира Висоцького, мистецького генія світового рівня, пісні якого знають, люблять і співають у різних країнах світу, виказують заздрість пігмеїв, які самі себе називають патріотами, проте нічого не варті ні в культурному, ні в громадському, ні в політичному сенсі, і дай Боже їм чогось досягти в майбутньому, — намагаються «обкусать ступни гиганту» (Ю. Візбор). Якщо така тенденція триватиме й надалі, то черговими ворогами, провідниками «руки Москви», певно, стануть Андрій Сахаров та Петро Григоренко, які жили в СРСР і певний період свого життя працювали на тодішню систему. А в тому, що їхні погляди і життєві позиції відрізнялися від поглядів новітніх псевдопатріотів, навряд чи є сумнів. Наступними в цьому переліку, якщо не спрацюють гальма, будуть уже сучасні патріоти. Хотілося б лише одного: щоб з’ясування стосунків та відповідальність за псевдопатріотичні вчинки здійснювалися на цивілізованих засадах, відповідно до стандартів і норм міжнародного права.