24 лютого минув рік від повномасштабного вторгнення росії в Україну — великої війни, яка заторкнула всіх і кожного в Україні та змінює світ. Цю війну вже назвали геноцидом українського народу — на цьому ґрунтуються її ідеологічні та пропагандивні засади, це підтримує російське суспільство, влада й Церква. Тому саме зараз треба говорити про глибинні причини цієї та інших війн росії — про хворобу «русского міра», яку цей рік розкрив у всій її лютості.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у програмі «Відкритим текстом» Івано-Франківського обласного телебачення говорить про час війни, випробувань і горя, а також про гасло перемоги України, про віру і джерела нашої сили, про лікування ран війни. А ще мовить про календарну реформу, оновлені стосунки з Ватиканом і давній Галич як символ української історії та неодмінного воскресіння України.

Українці сказали, що бути вільними — можливо. І це найбільша провокація, якої боїться путінський режим, бо він тримається на протилежному — на залякуванні своїх же, — Блаженніший Святослав

Про причини російської агресії і геноцид українського народу

Думаю, кожен українець ставить собі запитання: чому ця війна сталася з нами, чому це випало нам? Чи наша українська справа вартує того, щоб за неї боротися і віддавати життя? Напевно, на них кожен із нас має дати особисту відповідь.

Я відчув, що починаються дуже небезпечні процеси задовго до того, як почали гриміти гармати і ми почули свист російських ракет над нашими головами, — каже Блаженніший Святослав. — Одного разу на великому міжцерковному форумі один з очільників Російської Православної Церкви сказав мені таку фразу: «Ви не повинні існувати». Це означає, що війна почалася із заперечення права на існування, яке відбувалося спочатку на ідеологічно-пропагандивному рівні. Бачимо, що всі структури російської держави, зокрема й церковні, вже тоді були заражені брехнею і почали обстрілювати ідеологічними кулями весь світ. Про нашу державу й наш народ говорили як про «щось», забираючи в нас особовість, кажучи, що України і її народу немає, а є лише територія, стверджуючи, що українці — це не нація, а адепти якоїсь ідеології. Нас дегуманізували, і це була дуже хитра маніпуляція. Адже коли кажуть, що хтось не є людиною, чи що якась людська спільнота не має права на існування, це означає, що навіть у власного народу вони забрали право на емпатію до українців.

Ми бачили, що про Україну хотіли говорити без України. Говорили про нас, але без нас. Робили вигляд, що Української держави немає, що це — тимчасове явище, помилка історії. Стверджували, що росіяни й українці — один народ, що українці — це такі дещо «єретичні» росіяни, яких треба перевиховати або знищити.

Коли людині кажуть: «Ти не маєш існувати», то це ідеологія вбивства. Коли кажуть, що не має існувати цілого народу, то така структура, держава чи Церква стає джерелом геноцидної ідеології, яка переходить у дію. Усіх нас вразили ідеологічні виправдання цієї війни, коли в росії почали говорити про денацифікацію України. Йшлося про масові вбивства, і російські збройні сили методично втілювали в життя ідеологічні геноцидні схеми, які їм накреслили. Ми побачили, що зло вбиває реально. Можливо, хтось ще до кінця не зумів побачити цю вбивчу силу зневаги людини до людини. Можливо, не всі розуміли і досі не розуміють, зокрема на Заході, що слово може вбити, що пропаганда може перетворитися на реальну зброю масового знищення. Сьогодні, на жаль, ми в Україні бачимо саме це.

Ми запитуємо про причини: звідки могло взятися таке заперечення прав на існування цілого народу, цілої культури? Можливо, колись соціологи й дослідники соціумів нового часу це вивчатимуть, але ми вже бачимо: російське суспільство і російська держава хворі на старі радянські хвороби (хтось би хотів назвати їх пост-радянськими), які сьогодні перетворилися на реваншистську ідеологію, глибоко геноцидну за своєю сутністю.

Думаю, що суспільство, яке могло породити феномен путінізму, дуже хворе морально. І Україна для нього великий подразник, адже є прикладом, що можна вилікувати хвороби пострадянського суспільства, можна бути вільними й будувати демократичну державу відкритого типу суспільства. Бо всі пострадянські країни мали таку небезпеку — скотитися до того чи того виду диктатури, до несвободи. Українці Помаранчевою революцією і Революцією Гідності сказали: ми хочемо бути вільною демократичною країною, хочемо бути вільними. Українці сказали, що бути вільними — можливо. І це найбільша провокація, якої боїться путінський режим, бо він тримається на протилежному — на залякуванні своїх же, на триманні під тотальним контролем усіх і вся. Очевидно, що сьогодні в росії дисидентів немає. Тому саме існування України стає провокацією для цього режиму, який сьогодні приходить, щоб нас убити.

Якщо ми, як християни, не відкинемо ідеологію «русского міра», не матимемо антитіл християнського сумління, то це може бути великою небезпекою для християнства у третьому тисячолітті, — Блаженніший Святослав

Про Російську Православну Церкву: чи може вона називатися Церквою?

Це глибоке питання. Адже Церква за своєю сутністю не є людською організацією, не може бути гвинтиком державної машини. Церква — це Тіло Христове, середовище ширення Царства Небесного на землі, спільнота людей, які сповідують і втілюють у життя вищі християнські цінності.

Тому коли якась релігійна інституція починає виправдовувати війну, тобто масові вбивства з релігійних мотивів, коли перетворюється на пропагандивну машину державної інституції, коли пропагує своєрідний православний шахідизм, тоді вона йде дорогою ісламської держави. Ісламський світ щось подібне уже пережив. Тоді, дякувати Богові, серед мусульманських мудреців знайшлася сила, щоб цю ідеологію відкинути і засудити.

Сьогодні стоїть виклик перед християнським світом. Якщо християнська Церква породила ідеологію, — ідеологію «русского міра», яка за суттю є геноцидною і реадаптовує християнську традицію для виправдання якихось геополітичних цілей, то можна засумніватися у її еклезіальності, церковності.

Багато разів спілкуючись на різних форумах і з православними, і з протестантськими богословами й очільниками Церков, я розмірковував про це як про виклик для всього християнства. Адже такого типу використання християнської релігії з геополітичною метою, виправдання звірств і злочинів тоталітарного режиму є викликом для вірогідності проповіді Христового Євангелія людині третього тисячоліття. Тобто тут де-факто ми бачимо велику небезпеку для вірогідності самої церковної сутності, це виходить поза межі однієї Церкви чи навіть православ’я. Тому я закликав і закликаю весь християнський світ, різні конфесії дати належну оцінку такій вбивчій ідеології. Бо якщо ми не матимемо такої ж відваги, яку мав мусульманський світ, якщо ми, як християни, не відкинемо цю ідеологію «русского міра», не матимемо антитіл християнського сумління, то це може бути великою небезпекою для християнства у третьому тисячолітті. Я завжди кажу: якщо комусь бракує антитіл до «русского міра», то в тілі українських Церков вже є ця вакцина, і ми можемо допомогти цей імунітет набути.

Церква створює простір зцілення, і медики готові гуртуватися у таких середовищах, щоб послужити українському народові, — Блаженніший Святослав

Про Бога, війну, рани і їхнє зцілення

Чому Бог дав нам це випробування? … Шукаю відповідь на це запитання щодня. Коли я стояв над масовою могилою в Бучі й бачив ті закатовані тіла, то у своєму серці кричав: «Боже, чому?! За що? …». Чому це з нами сталося? Чому я — живий, а вони — у тій ямі? Те місце масових страт було за 15 кілометрів від моєї хати.

Можливо, ми до кінця ще не можемо все це збагнути. Ми переживаємо подібний момент, як Петро, коли Христос ставав на коліна, щоб помити йому ноги, а він пручався, кажучи: «Що ти робиш?!». На це йому Христос відповів: «Того, що я роблю, ти зараз не розумієш. Зрозумієш потім».

Глибоко по-християнськи відчуваю, що сьогодні рани України є ранами Христовими. Ми — великий зранений народ, у тілі нашого народу Христа знову розпинають. Тобто та містика ран Христових справді пронизує усю дійсність України. І ми відчуваємо, що схилятися над ранами нашого народу означає вшановувати рани самого Христа. Це Він сказав: «Те, що ви зробили одному зі своїх найменших, ви мені зробили». Тому сьогодні Церква своє душпастирське служіння назвала лікуванням ран війни. Синод Єпископів напрацював стратегію, щоб це не були спонтанні хаотичні поодинокі рухи.

В Івано-Франківську відбулася безпрецедентна подія, яка лягає у цю стратегію душпастирства (14 лютого Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у межах архипастирського візиту до Івано-Франківська здійснив Чин освячення новозведеного корпусу Лікувально-діагностичного центру «Клініка святого Луки». — Ред.), щоб українця, який страждає від ран війни, можна було огорнути найкращим медичним обслуговуванням тут, в Україні. Бачимо, що Церква створює простір зцілення, і медики готові гуртуватися у таких середовищах, щоб послужити українському народові.

Ми розуміємо, що зцілення вимагає не лише людське тіло, — його потребує уся людина: душа, психіка, духовне життя. Бо хто бодай раз побував під обстрілами, назавжди матиме рани у своєму серці. Спеціалісти вважають, що понад 80% населення України у близькій чи тривалій перспективі потребуватимуть медичної допомоги і певного виду психологічної чи медичної реабілітації. Подолання ран війни — це завдання Церкви на десятиліття. Але ми розуміємо, що одна інституція самотужки цього робити не зможе — потрібна співпраця суспільства, держави й Церкви.

Момент настав! Можливо, ще півроку тому було б зарано, а за півроку — вже запізно. Думаю, ми прийняли це рішення саме вчасно, — Блаженніший Святослав про календарну реформу

Про календарну реформу: новий календар — реалізація гасла «Геть від москви!»

Насправді проблема календаря піднімається у нашій Церкві вже не одну сотню літ. Були різні обставини, моменти, коли владики ініціювали календарну реформу, але суспільство було неготовим. Були моменти, коли патріотичні почуття українців рухали вітрила наших календарних вподобань у протилежному напрямку: між Першою і Другою світовими війнами галицька патріотична інтелігенція мала інше гасло — «Геть від поляків!», і будь-які спроби реформи календаря наштовхувалися на великий політичний спротив. Тепер наше суспільство дозріло, щоб цю давню ініціативу реалізувати. І нинішнє гасло «Геть від москви!», яке було й гаслом праведного митрополита Андрея Шептицького, можна здійснити на різних рівнях нашого суспільного, державного і церковного буття.

Але наша Церква ніколи не була з москвою. Можливо, ця потреба від’єднатися від московської спадщини більше притаманна для наших православних братів, які пережили всі ці процеси помосковщення. І сьогодні рух до нового календаря для українського православного світу є «відмосковщенням», поверненням до Київської Церкви. І це — один із великих викликів і велике завдання.

Наша Церква зберігала традицію Київської Церкви, будучи переслідуваною москвою. Ми в підпіллі терпіли за те, щоб ніхто не змушував нас імітувати чи реально бути підпорядкованими московській Церкві чи її традиції. І ми жили за юліанським календарем з інших причин, дуже давніх, пов’язаних із невдалими спробами насадити новий календар польською владою. Тому в нашому народі панувало таке поняття, як «польські свята», «польський календар». Але, дякувати Богові, це відходить у минуле.

Ми з владиками відчули, що сьогодні настає унікальний момент, якого ніколи в історії не було: наш народ справді хоче цієї календарної реформи. Її не насаджує ані церковний провід, ані влада, це — внутрішня потреба нашого народу. Ба більше, нас, як церковну ієрархію, постійно звинувачували, що ми гальмуємо календарну реформу, що недостатньо швидко рухаємося. Але ми не хотіли повторювати помилок минулого, не хотіли накидати чи штучно педалювати певні процеси. Ми намагалися виховувати людей і дуже уважно слухати серцебиття нашого люду. І ось зрозуміли, що момент настав! Можливо, ще півроку тому було б зарано, а за півроку — вже запізно. Думаю, ми прийняли це рішення саме вчасно. Дуже сподіваюся, що люди його підтримають.

Надіюся також, що за нами послідують і православні брати, Православна Церква України, і ми цього року святкуватимемо разом Різдво 25 грудня і святитимемо воду разом 6 січня на Йорданські свята. Думаю, ми рухаємося до однієї мети. Ми уважно спостерігали за процесами, які відбувалися у Православній Церкві України щодо календарного питання. Не всі ідеї поділяли, бо вважали, що не можна переносити тільки одне свято, Різдво, а треба робити реформу загалом. І розуміли, що наші громади чекають рішення владик. Бо легко сказати громадам — робіть, що хочете, на власний розсуд, а священник дивитиметься — а що робить мій єпископ? Тому позиція була такою: ми повинні це робити разом, як Церква, і єпископи мають це очолити. Якщо якась громада не поспіває чи має інші потреби — можна дозволити їй на певний час залишитися на юліанському календарі й дати можливість трошки довше йти до цієї зміни.

Ми рухаємося динамічно і відповідно до канонічних звичаїв нашої Церкви. Але хочемо ділитися досвідом із православними братами. Тому я запропонував Його Блаженству Епіфанію створити спільну робочу групу, яка стала б майданчиком спільного ділення досвідом. Ми свій крок зробили і чекатимемо, щоб і владики Православної Церкви зробили свій. Ми не хочемо на когось впливати чи до чогось підштовхувати.

Від християнської єдності залежить доля Батьківщини, — Блаженніший Святослав

Про діалог і єдність Українських Церков

На вселенському рівні діалог, співпраця і спільні ініціативи між Греко-Католицькою Церквою та православним світом мають довгу і плідну історію. Але християни з теренів колишнього радянського союзу були «заморожені» в тій історії і не могли долучатися до подій і процесів, які відбувалися у світі. Щойно тепер в Україні в цьому сенсі починається нова ера — своєрідна весна і потепління у стосунках. І ми хочемо на внутрішньоукраїнському рівні користати з тих плодів, домовленостей і спільних досягнень, які відбулися на вселенському рівні, зокрема між Апостольською Столицею та Вселенським Патріархатом.

Навіть питання спільної реформи календаря і Пасхалії — це питання, які сьогодні обговорюють на вселенському рівні. Я є членом цієї групи, і мені дуже приємно бути всередині «ядра», яке над цим працює. Але мені завжди хотілося, щоб те, що говорять у Римі й Константинополі, почула Україна, щоб із цих плодів ми могли користати, — нам це так потрібно! Бо від християнської єдності залежить доля Батьківщини. Ще митрополит Андрей Шептицький у листі «Як будувати рідну хату» казав, що народній єдності повинна передувати церковна.

Ми отримали дуже потужний амвон — найвищий християнського світу, щоби сказати не тільки до Папи, а й до світу українське слово, — Блаженніший Святослав про візит ВРЦіРО до Ватикану

Про візит ВРЦіРО до Ватикану та зустріч із Папою Франциском

Наша Церква була своєрідним промоутером цьогорічного візиту Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій до Рима. До речі, це вже друга зустріч ВРЦіРО зі Святішим Отцем. Перша відбулася 2001 року в Києві під час візиту до України святого папи Івана Павла ІІ. Тепер, коли Папа не їде до України, ВРЦіРО поїхала до Папи. Це була історична подія, бо ВРЦіРО ще ніколи не мала такого виїзного майданчика для спілкування зі Святішим Отцем. Для нашого суспільства це також було дуже важливо, бо Апостольська Столиця в особі Святішого Отця і ватиканська дипломатія, очільники різних дикастерій почули спільний голос представників усіх релігій в Україні. Я дуже радів, бо все те, що говорив я і католицькі єпископи Святішому Отцеві, він почув від усіх очільників Церков та релігійних організацій України. Тобто це вже не була окрема думка однієї конфесії — це був голос всього народу України. Папа окреслив своє враження так: «Бачу, що немає окремо православної, католицької, юдейської чи ісламської України — всі діти України сьогодні зібралися разом, щоб боронити свою маму, — маму Україну».

Сподіваюся, що певні непорозуміння з Ватиканом щодо війни в Україні залишилися в минулому. Але, бачте, такі непорозуміння у нас були зі всім світом, коли йшлося про міжнародну підтримку й допомогу українцям. Тобто ми повинні змінювати світ, переконувати очільників держав і релігійних лідерів у тому, що для нас очевидне. Голос України змінює уявлення світу про те, що в нас діється, — змінюються очільники держав і релігійні лідери. Змінюється і Апостольська Столиця. Тобто це певна еволюція, яку б нам хотілося пришвидшити, але вона має свої ритми, свій динамізм. І тому така жива розмова, живе спілкування, можливість говорити про те, що нам наболіло, була надзвичайно важливою.

Ми сподіваємося, що цей візит матиме подвійні плоди. Найперше — для внутрішньоукраїнського порозуміння і співпраці, для внутрішньої консолідації християн України. Тобто ті упередження, які колись існували між православними, католиками, протестантами відходитимуть у минуле. Наверх виходитиме не те, що нас роз’єднувало, а те, що нас єднає, як говорив ще святий папа Іван ХХІІІ, який свого часу скликав Другий Ватиканський Собор. Але це також дуже потужний сигнал для міжнародної спільноти, бо Ватикан є одним із найвищих майданчиків світової дипломатії, і те, що там відбувається, відразу впливає на весь світ. Ми отримали дуже потужний амвон — найвищий християнського світу, щоби сказати не тільки до Папи, а й до світу українське слово. Святіший Отець хотів нам надати той майданчик, щоб не він чи Ватикан говорили щось світові про Україну, а щоби про свою Батьківщину могли сказати релігійні діячі — очільники Церков та релігійних організацій України.

Давній Галич показує нам, що ми були, є і будемо, — Блаженніший Святослав

Про 1125-річчя давнього Галича та Галицьке Євангеліє

Давній Галич — це певний символ нашого історичного церковного й народного буття. Це — свідок нашої української надії. Галич показує нашу справжню історію, яку в нас хотіли вкрасти. Скільки разів його хотіли викреслити з нашої історії, позбавити українців права на їхню самобутність. Тому ювілей — 1125 років від першої письмової згадки про Галич — це гарна нагода віднайти своє коріння, що дуже важливо в часі війни.

Давній Галич — глибокий символ не тільки для галичан, не тільки для Прикарпаття, а для всієї України, всього українського народу. Києво-Галицька вісь стала осердям формування нашої національної свідомості, народної, культурної, мовної, церковної і, очевидно, державної самобутності.

Тому звертаюся до всіх: скористаймо з того ювілею! Ми повинні привернути увагу українського суспільства до цього джерела, яке сьогодні може дати нам силу. Хочу ще раз звернутися до науковців: археологів, істориків, дослідників київської доби, княжої доби, Галицької держави: досліджуйте, скликайте наукові конференції і круглі столи, пишіть наукові та популярні статті! Нам потрібне нове осмислення цієї спадщини, яке було б життєдайним для сучасного українця.

Спробою такого осмислення і закликом до умів та сердець українців було моє послання про давній Галич, про те, що сьогодні для нас означає ця історія. Адже вона про кожного з нас, бо всі ми носимо в собі ці гени нашої церковної і державної тотожності, які випливають із того галицького джерела. Давній Галич — це фундамент державності України в її соборності, а києво-галицька вісь — осердя формування нашої європейської ідентичності. Ці поняття треба не тільки поширювати, їх потрібно усвідомлювати, бо вони так необхідні нам сьогодні. Давній Галич показує нам, що ми були, є і будемо.

Гаслом нашої Перемоги нехай буде вісь: від «Вірю в ЗСУ!» до «Вірю в українську родину!», — Блаженніший Святослав

Про гасло української Перемоги

Сьогодні той, хто вірить у Бога і те, що Бог нас захищає, каже: «Вірю в ЗСУ!». Але маємо також казати: «Вірю в ЗСУ та українську родину!». Збройні сили України є для нас запорукою збереження життя народу і силою, що веде до перемоги, але щоб її втримати, нам потрібно вірити і в українську сім’ю. Бо лише тоді, коли українці не боятимуться народжувати дітей в Україні, не боятимуться створювати сім’ї тут, ми зможемо сказати, що перемогли остаточно.

Тому гаслом нашої Перемоги нехай буде вісь: від «Вірю в ЗСУ!» до «Вірю в українську родину!».

Департамент інформації УГКЦ

Джерело: www.ugcc.ua