Джерело:www.catholicnews.org.ua

Двадцять перша лекція пам’яті Вільяма Е. Саймона

Рік тому сталося те, що вважалося настільки малоймовірним у XXI столітті, що було практично немислимим: велика європейська держава здійснила повномасштабне вторгнення в іншу велику європейську державу.

Держава, яка зазнала вторгнення, не становила загрози для безпеки агресора, лише для викривленої ідеології її лідера. І в іншій моторошній паралелі з серединою 1930-х років повернулися з новою силою вперше написані в тому жахливому десятиріччі сценарії: агресор забруднив глобальний інформаційний простір шквалом пропаганди і брехні, а дехто на Заході, луною вторячи Невіллу Чемберлену, запитував, чому вони мають турбуватися про людей „десь там далеко, про яких ми нічого не знаємо”. Тепер, після року, позначеного спустошенням і звірячою жорстокістю з одного боку і дивовижною мужністю – з іншого, російська війна проти України стоїть перед нами як поворотний момент сучасної історії. Розуміння, що означає цей момент, має важливе значення для гарантії того, щоб цей поворот остаточно повернув людство в напрямку миру, безпеки та свободи, а не до гоббсового світу, в якому всі воюють з усіма.

Отож, що означає Україна? Що показала російська війна проти України за минулі дванадцять місяців?

Для світової політики Україна означає те, що стабільне, здавалося б, урегулювання в Європі після холодної війни насправді було перемир’ям.

Для Росії Україна означає те, що російська політична культура страждає від фальшивого історико-культурного наративу, який метастазував у форму параної, що призвело до скочування країни до клептократичної автократії та фактичного вигнання її з лав цивілізованих націй.

Для України Україна означає те, що вражаючий процес націєтворення, який прискорився з 2013 року, мусить бути продовжений та інтенсифікований в умовах війни за виживання нації.

Для Сполучених Штатів Україна означає те, що для Америки та американців немає в історії канікул і втечі від світової політики.

Кожну з цих тем треба дослідити значно глибше та зробити деякі висновки про ширше значення всього цього для західної цивілізації. Але спочатку варто нагадати деякі основні факти.

Російська війна проти України розпочалася не 24 лютого 2022 року. Вона почалася за вісім років до того, 27 лютого 2014 року, коли російські війська вторглися на Донбас на сході України та в Крим, який Росія потім незаконно анексувала 18 березня 2014 року. Ця агресія порушила Будапештський меморандум 1994 року, за яким Україна відмовилася від ядерної зброї, що її контролювала з моменту розпаду Радянського Союзу, в обмін на гарантію своєї територіальної цілісності, підписану Сполученими Штатами, Великою Британією та Російською Федерацією. Реакція Заходу на російську агресію в 2014 році була кволою та погано скоординованою – і на Донбасі розпочалася восьмирічна тяжка війна на виснаження. За цей період понад мільйон українців стали вимушеними переселенцями; близько 15 тисяч людей, в тім числі проросійських сепаратистів, українських військових і цивільних, було вбито; економіка України була серйозно підірвана; а президент Владімір Путін і його міністр закордонних справ Серґєй Лавров (такий собі фешенебельний Йоахім фон Ріббентроп) потурали Великій Брехні так, що аж дух захоплювало.

Розраховуючи на таку ж безпорадну реакцію Заходу, 24 лютого 2022 року російські сухопутні, військово-морські та військово-повітряні сили широким фронтом завдали удару по Україні, розраховуючи за кілька днів досягти Києва. Після завоювання столиці росіяни мали намір скинути демократично обраний український уряд, вбити його найвищих посадовців і так само – тобто нещадно – розправитися з лідерами громадянського суспільства, навколо яких очікувано міг би консолідуватися опір російській анексії України. Плани Путіна на перемогу бліцкригом зруйнував – продемонструвавши рівень національної злютованості і волі та приголомшивши багатьох на Заході – запеклий опір українців проти вторгнення, а також некомпетентність керівництва російської армії, низький моральний дух і погана підготовка її солдатів та низька якість їхнього озброєння.

Фрустрований моральний монстр у Кремлі розпочав – за сценарієм, який він вже був випробував у Чечні та Сирії – війну проти цивільного населення й інфраструктури України. Руйнування за останній рік просто приголомшливі. Економіка України у 2022 році скоротилася на 30%, а відновлення того, що Росія безпідставно зруйнувала в Україні, коштуватиме, за поточними оцінками, від 700 мільярдів до трильйона доларів США. Масштаби шкоди, завданої незграбним у воєнному плані агресором з геноцидними намірами та без найменшої поваги до законів війни чи навіть без елементарної людської пристойності, ілюструють деякі статистичні дані.

Станом на 9 лютого 2023 року в Україні внаслідок російських бомбардувань, ракетних обстрілів і ударів безпілотників пошкоджено або зруйновано понад 75 тисяч об’єктів цивільної інфраструктури, у тому числі майже 60 тисяч житлових будинків, понад 2,2 тисячі шкіл і навчальних закладів, понад 400 медичних установ, в тім числі лікарні та клініки, багато з яких, виглядає, були навмисно обрані мішенню. По всій країні було знищено майже 500 культурних пам’яток і щонайменше ще 650 – пошкоджено.

Пошкоджено або зруйновано майже 4 тисячі українських мереж електро- та водопостачання. Російські атаки на енергетичну систему України включали 13 масованих ударів ракетами і 15 – безпілотниками, які пошкодили 50% енергетичних об’єктів України й обійшлися країні втратою 10 ГВт енергетичних потужностей: цього достатньо, щоб забезпечувати електроенергією 7,5 млн будинків у США.

За минулий рік українські правоохоронні органи розслідували 65 тисяч воєнних злочинів і злочинів агресії, у тому числі загибель понад 9 тисяч мирних жителів (серед них майже 500 дітей) і поранення понад 12 тисяч цивільних осіб (з них понад 900 дітей). Ці цифри, ймовірно, зросли би на порядок, якби включити до них спустошення в окупованій Україні, до якої українські слідчі органи не мають доступу. В Маріуполі було знайдено – як і в Бучі, Ізюмі та на інших окупованих Росією і звільнених українськими військами територіях – масові поховання страчених без суду і слідства цивільних осіб, кількість яких іноді обчислюється тисячами. Ці масакри були підтверджені міжнародними спостерігачами.

Третина території України потребує розмінування – процес, який триватиме щонайменше п’ять років. З моменту вторгнення було виявлено та знешкоджено 316 тисяч вибухових пристроїв.

Руйнування інфраструктури супроводжувалося цілеспрямованим демографічним спустошенням. Російські війська викрали з окупованих територій 14 тисяч українських дітей і вивезли їх до Росії, де змінили їхні персональні дані під час передачі в російські сім’ї. На окупованих територіях українців змушують „приймати” російське громадянство та видають російські паспорти.

А існує ще й емоційна та психологічна травма. Мабуть, немає жодної української сім’ї, яка б не втратила родича під час бойових дій або внаслідок навмисних ракетних, безпілотних і артилерійських ударів росіян по житлових будинках, багатоквартирних будинках, лікарнях і школах. На початок цього року близько третини населення України – приблизно 14 мільйонів людей – були внутрішньо переміщеними особами або біженцями за кордоном (хоча деякі біженці тепер повертаються).

Через це варварство (яке включає т. зв. „подвійний удар”: після першого удару ракет чи безпілотників йде другий, націлений на вбивство працівників гуманітарних організацій, які ліквідовують наслідки атаки) у 2022 році Росію визнали терористичною державою чи державою-спонсором тероризму Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехія та Нідерланди, а також Парламентська асамблея НАТО, Європейський парламент та Парламентська асамблея Ради Європи.

Це лише деякі з основних фактів. Що все це означає?

На макрорівні світової політики війна Росії проти України зруйнувала переконання багатьох у Західній Європі та Північній Америці, що після закінчення „холодної війни” Європа без воєн можлива. Ймовірно, час від часу відбувалися би спалахи на вічно неспокійних Балканах – але вважалося, що великі війни між великими державами залишилися в минулому, оскільки існували альтернативні механізми безпеки, підкріплені економічною взаємозалежністю.

Однак те, що здавалося версією системи вічного миру Іммануїла Канта, виявилося перемир’ям, оскільки під поверхнею історії діяли кількісно невимірювальні сили – подібно до геологічних сил, що діють під земною корою. І ці сили врешті-решт вирвалися назовні. За цією геологічною аналогією, спалах землетрусів на Донбасі та в Криму не розбудив Європу й Америку від кантіанської дрімоти в 2014 році. Потім сталося виверження вулкана 24 лютого 2022 року, і кантіанська мрія була розбита.

Інший важливий момент: досвід минулого року означає, що культура є значно більшою рушійною силою історії, ніж це допускає більшість реалполітичних пояснень світової політики. У випадку війни Росії проти України (яка також є війною проти європейського порядку після холодної війни та, ширше, проти політичної культури Заходу) культурним рушієм є фальшива історична теорія, згідно з якою Москва є єдиною законною спадкоємицею хрещення східних слов’ян у 988 році – що насправді відбулося під Києвом, тоді як Москва була населеним вовками та ведмедями лісом. Незважаючи на складнощі демографічної історії східних слов’ян, цей російський наратив (згідно з яким українці є, у кращому разі, „меншими братами” великоросійського гегемона або, в гіршому разі, взагалі не є жодною нацією) – просто фальшивий з історичної точки зору. Але ця фальшива історична лінія лежала в основі імперіалізму московського князя XV століття Івана Великого, відомого як „собиратель земель русских”, і вона продовжувала підтримувати багатовікову імперську експансію Росії. Вона збереглася навіть у пізній радянський період: так, у 1988 році радянський режим Міхаіла Горбачова витратив величезні кошти на ремонт російських православних церков під час підготовки до тогорічного святкування тисячоліття, яке повністю викреслило українців з історії східнослов’янського християнства, що почалося в 988 році. І якими б не були справжні переконання Владіміра Путіна щодо цих питань, людина, яка колись назвала розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, із задоволенням використовує цю фальшиву історіографію, щоб легітимізувати свою рішучість знищити Україну як незалежну державу і відновити Російську імперію. (Великим символом цього є поставлений Путіним 2016 року в центрі Москви 17-метровий пам’ятник київському князю Володимиру, який, власне, навернув східних слов’ян до християнства в 988 році.)

Тому твердження таких видатних дослідників світової політики, як Генрі Кіссінджер чи Збіґнєв Бжезінський, що Росія без України не може бути ані великою державою, ані центром імперії, є одночасно і правдивим, і недостатнім. Росія без України – це також Росія: Росія, яка мусить протистояти історичній вигадці, що століттями формувала й спотворювала її національну самооцінку та національну самосвідомість.

На додаток до фальсифікації фідеїстичного переконання, що європейські війни більше неможливо уявити, і крім демонстрації незмінної сили культури як основного рушія історії, війна проти України та в Україні також прояснила, що не існує такого поняття, як саморегульований міжнародний порядок. Хтось – якась держава чи держави – повинен зайнятися світовим упорядкуванням. Фінляндія та Швеція визнали це у своїй заявці на вступ до НАТО. Інші на Заході – скажімо, у Франції, Німеччині та в Конгресі США – цього не визнали. Але коли Путін каже, що його кінцевою метою є „крах західної гегемонії”, ці слова варто сприймати серйозно.

І якщо під „крахом західної гегемонії” він має на увазі руйнування систем міжнародної безпеки та міжнародного обміну, які запобігли глобальній пожежі з 1945 року, водночас створивши умови, щоб мільярди людей могли вибратися з жахливої бідності, – тоді жодна нормальна людина на Заході не повинна хотіти, щоб мрія Путіна здійснилася – незалежно від того, наскільки слушно ми засуджуємо наслідки, пов’язані із західним культурним імперіалізмом або наскільки слушно ми критикуємо орієнтований лише на кінцевий результат підхід до міжнародної економіки, „зелений вокеїзм” та елітизм „давоських людей”.         

По тріумфі зусиль Путіна скасувати історичний вердикт у холодній війні світ був би значно гіршим для всіх, що показали спричинені війною Путіна глобальні економічні руйнування останнього року. Якщо скористатися словами президента Франкліна Рузвельта, коли він намагався попередити американський народ у 1940 році про небезпеку, яку становлять Гітлер, Муссоліні та тодзьовська Японія, такий світ був би „жалюгідним і небезпечним місцем для життя – так, навіть для американців”.

Міжнародні системи, які Путін засуджує під рубрикою „західна гегемонія”, можуть і повинні бути реформовані. Тóму, чим Путін хоче їх замінити, можна і потрібно протистояти – і перемогти.

На додаток до завданих Україні руйнувань, війна Владіміра Путіна проти України завдала величезної шкоди Росії. Будь-яка ефективна політична опозиція путінській диктатурі була фактично ліквідована, оскільки сміливі лідери опозиції, такі як Алєксєй Навальний і Владімір Кара-Мурза, були ув’язнені разом із тисячами антивоєнних протестувальників. Будь-яка публічна критика війни чи воєнних дій російської армії заборонена як державна зрада. Так, в Архангельську 19-річній студентці університету Олесі Крівцовій погрожували кувалдою під час затримання за те, що вона в соцмережах протестувала проти агресії Путіна стосовно України; тепер їй загрожує десять років в’язниці.

Ці драконівські заходи соціального контролю (плюс той факт, що російський народ живе в тому, що незгідна російська тележурналістка Маріна Овсяннікова справедливо назвала гігантською „пропагандистською бульбашкою”, яка регулярно повідомляє російським людям, що Захід хоче їх знищити) призвели до фактичного зникнення функціонуючого громадянського суспільства, яке було б здатне – чи хоча б прагнуло – притягувати російську державу до відповідальності. Війна Путіна також ясно і трагічно показала підпорядкування керівництва російської православної Церкви російській державній владі, а патріарх московський і всієї Русі Кірілл робить заяву за заявою, які межують із блюзнірським благословенням агресії та вбивства.

Триваюча фальсифікація глибокого російського минулого супроводжується фальсифікацією новітньої російської історії. Так, у Волгограді (колишньому Сталінграді) до вісімдесятої річниці перемоги Червоної армії у Другій світовій війні було відкрито новий бюст Йосипа Сталіна, єдиною паралеллю якого в якості масового вбивці ХХ століття може бути лише Мао Цзедун. Відкриття відбулося якраз напередодні візиту Влідіміра Путіна до Волгограда 2 лютого, і можна впевнено припустити, що під час візиту він не критикував діяльність людини, яка колись сказала, що „одна смерть – це трагедія; мільйон смертей – це статистика” – і яка, мабуть, відповідальна за більшу кількість смертей росіян, ніж його колишній союзник Адольф Гітлер.

Війна проти та в Україні також виявила глибоке корумпування протягом десятиліть перебування Путіна при владі колись хвалених збройних сил Росії. Фінансові відкати та хабарництво при закупівлях були, очевидно, дуже поширеними, прикладом чого стали дефектні шини китайського виробництва на російських бронетранспортерах, які масово тріскали на початках вторгнення. Війна в Україні також виявила величезну технологічну прогалину: коли в Україні з’явилася зброя НАТО другого покоління, російська зброя четвертого і п’ятого поколінь виявилася нездатною з нею впоратися. Тоді виникає питання проводу. Коли російські війська виявилися неспроможними перед обличчям українського опору – не в останню чергу через брак добре навчених сержантів і молодших офіцерів, готових у режимі реального часу взяти ініціативу на себе – загарбники все більше покладалися на найманців „групи Ваґнера” (багатьох з яких було завербовано з російських в’язниць) і жорстокі чеченські нерегулярні формування, надані Путіну його колишнім ворогом, а нинішнім союзником, лідером Чечні Рамзаном Кадировим.

Бойові дії Росії в Україні подібні до її бойових дій під час Другої світової війни, коли війська на передовій розгорталися як пожива для гармат – або, як кажуть росіяни, „гарматне м’ясо”, величезна чисельність якого, евентуально, попри людські жертви, таки завалить противника. Тож не дивно, що на початках російські сили вторгнення мали мобільні кремаційні підрозділи, оскільки Путін не хотів, щоб потік трун повертався до Росії та спростував його претензії на військового генія. Ця продумана бездушність до військовослужбовців регулярної армії та їхніх сімей є ще гіршою серед нерегулярних формувань і найманців. Так, нещодавно українська розвідка підслухала розмову офіцера „Ваґнера”, який запитував у свого начальства, що робити з пораненими ваґнерівцями; у відповідь пролунало: „Скинути баласт”, – тобто стратити.

Поєднання невмілого керівництва, технологічної неповноцінності та поганої мотивації військ призвело за минулий рік до величезних втрат росіян. На початку лютого американські посадовці оцінили, що кількість убитих, поранених і зниклих безвісти „наближається до 200 тисяч”. За іншими вірогідними оцінками ця цифра наближається до 270 тисяч – що, при їхній правильності, означало би: кожен росіянин, який брав участь у вторгненні 24 лютого 2022 року, статистично вже убитий, перебуває в лікарні або пропав безвісти. Ці показники втрат неприйнятні навіть для Росії. І оскільки інформація про ці цифри таки просочується крізь пропагандистський щит Путіна, молоді росіяни масово залишають країну не лише для того, щоб уникнути призову як „гарматного м’яса”, а й тому, що майбутнє Росії виглядає таким похмурим.

Війна, заявленою метою якої було відновлення російської величі, стала війною, яка зірвала маску з пострадянської російської корупції, некомпетентності та самообману, водночас ще більше оголивши надзвичайну соціальну та культурну шкоду, завдану Росії 74 роками комуністичного правління.

Що війна проти України та в Україні показала про Україну?

Український Президент Володимир Зеленський викликав захоплення багатьох людей по всьому світу своєю натхненною артикуляцією справи свого народу. Однак важливо розуміти, що Президент Зеленський, чиї рейтинги в опитуваннях провалювалися ще за кілька місяців до війни, йшов услід за своїм народом, а не вів його за собою. Бо Україна перебуває в самому розпалі вражаючого проєкту національного самовідновлення: проєкту, якому війна Путіна, як не парадоксально, одночасно загрожує та який інтенсифікує. Загроза очевидна – загроза національного зникнення. Інтенсифікація потребує невеликого пояснення, оскільки дивовижний і стійкий опір України протягом більш ніж року – опір, який втілює національний обов’язок і який не має ознак ослаблення – не можна пояснити лише зрозумілим бажанням врізати кривднику по носі.

Хоча коріння сьогоднішньої української національної ідентичності сягає углиб тисячоліть, національний запал, безпосередні витоки твердості і стійкості, продемонстровані протягом останніх дванадцяти місяців, можна простежити від, як її називають українці, Революції гідності на Майдані 2013–2014 років. Тоді, після того, як корумпований та дружній до Путіна президент Віктор Янукович прогнувся під тиском Кремля і відмовився від курсу України на інтеграцію в Європейський Союз, масовий громадський рух вийшов на площу – „майдан” – Незалежності в Києві, вимагаючи скасувати рішення Януковича. Рух Майдану протримався протягом декількох місяців, навіть незважаючи на збройне протистояння.

І коли він нарешті переміг, а Янукович утік у російське вигнання, один ветеран-демонстрант проникливо сказав: „Ми вийшли на Майдан у пошуках Європи, а знайшли Україну”. Адже в ті зимові, часто морозні місяці демонстрацій у центрі столиці українці відкрили одне одного – і свою, попри етнічні, релігійні та мовні відмінності, злютованість як нації. „Україна”, яка встояла, а в деяких випадках і відбила агресію Путіна, – це та Україна, яка прийшла до національного самоусвідомлення на Майдані 2013–2014 років.

У наступні роки відбувся висхідний процес громадянського та політичного оновлення. Пострадянська Україна страждала від системи управління „згори вниз”, в якій Київ контролював майже все. Після Революції гідності допомога Заходу в економічному та політичному розвитку була зосереджена на розбудові інфраструктури української демократії – соціальної, політичної та економічної, починаючи від місцевого рівня. Результатом стала Україна, в якій критична маса людей відчуває реальну зацікавленість у майбутньому країни і вірить, що вони відіграють важливу роль у розбудові цього майбутнього. Після Майдану українці перестали бути пасивними гвинтиками далекої, централізованої та непідзвітної системи управління і почали прискорено навчатися міцного почуття громадянства.

Два роки тому ніхто не очікував, що це відроджене почуття національної громадянської ідентичності призведе до того, що велика кількість цивільних осіб сформує добровольчі підрозділи територіальної оборони, щоб допомогти українській армії в захисті Києва. А це сталося. „Ми боремося одне за одного”, – кажуть українці приїжджим із Заходу. І це почуття спільної відповідальності за націю посилюється жорстокістю російських окупантів. Як сказала Джею Нордлінгеру Олександра Матвійчук, виконавчий директор Українського центру громадянських свобод, лауреат Нобелівської премії миру, українці воюють не лише за територію, яка історично їм належить, а й за людей, які живуть на цій території:

„Ця війна почалася не в лютому 2022 року, а в лютому 2014 року. Я вже вісім років документую воєнні злочини. Я добре знаю, що росіяни робили з людьми на окупованих територіях. Я опитала сотні людей. Вони мені розповідали, як їх били, як їх ґвалтували, як їм відрізали пальці, як запихали в дерев’яні ящики, як катували струмом. Одна жінка повідомила, що їй виколупали очі ложкою. Ми ніколи не залишимо самих наших людей на цих окупованих територіях. Було б не по-людськи залишити їх…”

Або, як сказав мер Львова Андрій Садовий Тімоті Гартону Ешу: „Українська армія – це 42 мільйони людей”. Тобто вся країна так чи інакше чинить опір заявленій Путіним детермінованості викоренити Україну.

Цей дивовижний процес націєтворення триває і мусить тривати в найближчому майбутньому в умовах війни. Це означає подальші зусилля, спрямовані на подолання різних ендемічних для пострадянської України форм корупції. Ці зусилля робляться, і нещодавно Президент Зеленський вжив заходів проти впливового олігарха і десятка корумпованих високопосадовців. Як написав 8 лютого Деніел Твінінг із Міжнародного республіканського інституту, „адміністрація Зеленського у боротьбі за національне виживання не лише не ховає це під килим, а й подвоїла зусилля щодо притягнення до відповідальності високопосадовців – адже корупція є рушійною силою згубного впливу Кремля в Україні, й агресивна боротьба з нею є частиною боротьби країни за незалежне демократичне майбутнє”. Збереження та розширення цієї відданості боротьбі з корупцією буде важливим для підтримки Заходом України в майбутньому.

(Недоброзичливцям у Конгресі та засобах масової інформації Сполучених Штатів, які говорять про корупцію в Україні, не визнаючи зусиль, що докладаються для боротьби з нею, варто згадати кілька непривабливих епізодів з сучасної американської історії. Гаррі Трумен, наприклад, уперше привернув до себе увагу країни, очоливши Спеціальний комітет Сенату з розслідування національної оборонної програми під час Другої світової війни. За оцінками істориків, комітет врятував до 15 мільярдів доларів і тисячі американських життів, виявивши помилки у проєктуванні літаків і виробництві боєприпасів. Мабуть, найвідомішою ціллю комітету став вертолітний бомбардувальник Curtiss SB2C Helldiver, про який він написав дуже критичний звіт; пілоти ВМС, які щиро не любили цей літак, говорили, що абревіатура „SB2C” розшифровується не як „другий створений Кертісом пікірувальний бомбардувальник ВМС”, а „Son-of-a-Bitch Second Class” – „Сучий син другого сорту”).

Оскільки Україна продовжує боротьбу, яку її народ розуміє як антиколоніальну війну проти неоколоніального агресора, вона також зіткнеться з викликами у захисті громадянських свобод і зміцненні інститутів громадянського суспільства. Одним із питань є правовий статус Української православної Церкви, що належить до Московського патріархату Російської православної Церкви. Законопроєкт, поданий у грудні 2022 року, пропонує заборонити діяльність „релігійних організацій, пов’язаних з центрами впливу в Російській Федерації…”. Верховний Архієпископ Української греко-натолицької Церкви Святослав Шевчук справедливо заперечив, стверджуючи, що це зробить будь-яку таку заборонену Церкву Церквою-мученицею, запропонувавши натомість зосередитися на особах (незалежно від релігійної приналежності), які є зрадниками: „Не треба переслідувати за належність до церковної структури, але за злочини проти своєї держави, бо в цьому ми всі рівні. Тому, можливо, потрібно те саме запитання поставити по-іншому і зрозуміти, що насправді не йдеться про те, щоб комусь обмежити релігійну свободу, а про те, щоб північний сусід, який сьогодні нас вбиває, не міг використовувати жодну з Церков для своїх геополітичних цілей”. Те, що такого роду мудрі поради публічно лунають в Україні, в той час як Московський патріарх РПЦ виставляє т. зв. „логічне опудало” (підміну тези) і виступає з апокаліптичними погрозами, публічно заявляючи, що „будь-яке бажання знищити Росію означатиме кінець світу”, різко відрізняє динамічне громадянське суспільство від хворого і корумпованого.

Перед Президентом Зеленським стоять виклики, які будуть наступним випробуванням його характеру та політичних здібностей. За необхідності, в умовах нинішнього воєнного стану Україна значною мірою керується Офісом президента, дії та рішення якого оприлюднюють через телебачення, що, за указом Президента, транслює ідентичний контент, часто за участю урядовців. Реальний обмін інформацією в Україні відбувається завдяки соціальним мережам та інтернету. Але питання фактичної державної монополії на телевізійні новини до наступних виборів в країні варто вирішити, враховуючи той факт, що олігархи свого часу, володіючи телеканалами, деформували український інформаційний простір.

Роздумуючи над подальшим розвитком своєї країни в напрямку демократичної зрілості, а також над власним майбутнім після ймовірного переобрання, Президенту Зеленському варто пам’ятати слова короля Георга ІІІ, сказані, коли йому повідомили, що президент Джордж Вашингтон не буде персоніфікувати та увічнювати свою президентську владу, балотуючись на третій термін: „Якщо він це зробить, він буде найвеличнішою людиною світу”.

І що означає Україна для Сполучених Штатів?

Україна для Сполучених Штатів означає те, що Сполучені Штати мусять знову стати серйозною країною.

Серйозні дебати щодо зовнішньої політики не можна вести у формі ефектних реплік, коли гострі епітети про „чисті чеки” підміняють собою розум і аргументи. Відкинути десятиліття часто ефективної підтримки новонароджених по всьому світі демократій, проявляючи те, що один „націонал-консерватор” назвав „духом хрестового походу – потребою зробити світ безпечним для демократії або заангажуватися у розбудову нації” – просто нерозумно. Щось, здається, не читав я, щоб Дуайта Ейзенхауера критикували за те, що він назвав мемуари про свою службу у Другій світовій війні „Хрестовим походом в Європі”, або за те, що використовував біблійний образ палаючого меча як нашивку на уніформі приписаних до SHAEF (Верховний штаб союзницьких експедиційних сил в Європі). Чи не був би нинішній світ Рузвельтовим „жалюгідним і небезпечним місцем для життя” – і чи були би Сполучені Штати безпечнішими і процвітаючими – якби Америка відвернулася від „розбудови нації” в Німеччині і Японії після тої війни чи якби двопартійний консенсус не підтримав План Маршалла з відбудови післявоєнної Європи?

Зовсім недавно ми мали приклад нових демократій Центральної та Східної Європи. Хоч би якими недосконалими вони були (а всі демократії є недосконалими тією чи іншою мірою), нові демократії, що постали з-під уламків старого Варшавського договору, стали вірними союзниками частково завдяки підтримці, яку їхні правозахисники отримали від Заходу в останнє десятиліття холодної війни, а їхні будівничі демократії – в наступні десятиліття. Ці нові демократії також стали – за винятком однієї – зразковими союзниками України в її нинішній екзистенціальній боротьбі за виживання.

Серйозні, гідні великої держави зовнішньополітичні дебати не можуть вестися за допомогою того, що колишній бібліотекар Конгресу Деніел Борстін назвав „псевдоподіями”: політичним театром, сфабрикованим для привернення уваги медіа до задіяних у ньому акторів. Резолюція №113, „Резолюція про втому від України”, автором якої нещодавно став республіканець з Флоріди Метт Ґаєц, а співавторами – десять республіканців Палати представників, є номінальною формою такої несерйозності. Резолюція, в якій йдеться про те, що „Сполучені Штати повинні припинити свою військову та фінансову допомогу Україні і закликають усіх учасників бойових дій досягти мирної угоди”, була передана на розгляд Комітету у закордонних справах Палати представників, а мала би бути передана на розгляд Спеціального комітету Палати представників з будівництва дитячого манежу. Який сигнал надсилає таке інфантильне безвідповідальне позерство заради кількох хвилин на Fox News сміливому народу України, який сподівається на лідерство Сполучених Штатів у справі свободи та який постійно висловлює свою глибоку вдячність за американську допомогу? Який сигнал він надсилає хитким союзникам у Франції та Німеччині, які все ще думають, що Путіна можна задобрити? І, передусім, який сигнал він надсилає Владіміру Путіну, який, як і всі гопники, постійно шукає ознаки слабкості та нерішучості?

Витрати, пов’язані з американською підтримкою України, є мізерними як з точки зору дискреційних витрат у розмірі 1,6 трильйона доларів у федеральному бюджеті на 2023 фінансовий рік, так і з точки зору економічного потенціалу та купівельної спроможності США. У 2022 році фінансова, гуманітарна та військова допомога США (населення 330 мільйонів) Україні у відсотках до ВВП поступалася допомозі, наданій Україні Польщею (населення 38 мільйонів), Литвою (2,8 мільйона), Латвією (населення 1,9 мільйона) та Естонією (населення 1,3 мільйона). Гротескний, за загальним визнанням, зведений законопроєкт про витрати, ухвалений Конгресом в останній момент у грудні 2022 року, передбачав виділення Україні 38 мільярдів доларів на 2023 рік: це приблизно половина того, що американці витратили у 2022 році на заморожену та роздрібну піцу. Так, підзвітність за американську допомогу є необхідною як для американських платників податків, так і для розвитку самої України як функціонуючої демократії та надійного союзника. Але припускати, що Сполучені Штати не можуть дозволити собі підтримувати Україну – або не можуть дозволити собі підтримувати Україну, стримуючи Китай, – це просто несерйозно.

Так само несерйозно вважати, що нинішній неоізоляціонізм маскується під зовнішньополітичний реалізм у стилі ХХІ століття. Справжній реалізм щодо того, що Україна означає для Сполучених Штатів, був добре сформульований у нещодавній колонці сенатором Томом Коттоном з Арканзасу:

„Ми повинні підтримувати Україну до кінця, тому що найімовірнішою альтернативою є не мир, а радше ще один „заморожений конфлікт”, який вигідний Росії та шкодить нашим інтересам. Росія збереже собі ключову стратегічну територію та значну частину промисловості та сільського господарства України. Ціни на продовольство та енергоносії залишатимуться високими, що потенційно призведе до голодування багатьох країн і загострить міграційну кризу на Заході.

При цьому Росія зможе відновити свою силу та при певній нагоді захопити решту України. Такий результат створить мільйони нових українських біженців, підвищить інфляцію та посилить перебої в ланцюжку поставок. Росія також просуне свій кордон вглиб Європи. Наступною як на долоні буде Молдова, місце ще одного замороженого конфлікту. А після цього – країна НАТО.

Зупинка Росії також дозволить США зосередитися на більшій загрозі з боку Китаю. Перемога Росії, створюючи постійні загрози на обох фронтах, змусила би нас відволікати більше ресурсів на більш тривалий час на Європу, щоби стримувати російський експансіонізм. А українська перемога та міцний мир убезпечать наш європейський фланг у протистоянні з Китаєм”.

Україна означає для Сполучених Штатів те, що настав час дорослим людям знову формулювати зовнішньополітичні дебати. А це, серед іншого, означає, що медіа-персонажів і політиків, які поводяться як безвідповідальні діти, треба так і називати: не уїдливими постами в Твіттері, а спокійною, чіткою і нищівною критикою. Америка не буде великою, не залишиться великою або не стане великою знову – оберіть своє гасло – якщо ми не будемо вести себе та наші публічні дебати так, як належить зрілій великій державі.

І насамкінець – що Україна означає з точки зору поточного моменту в цивілізаційній історії Заходу?

Західна цивілізація страждає від виснажливої хвороби самозаглиблення, корені якої – в хибних уявленнях про людську особистість, людську спільноту та людське щастя. Домінуючі культурні сили на Заході наполягають на тому, що ми є лише сукупністю бажань, всі з яких є морально співмірними або й рівними; що задоволення цих бажань є сенсом щастя; і що піклуватися про задоволення цих бажань є, в ім’я прав людини, головним обов’язком держави. Тимчасом woke-культура, поширюючись як чума з наших вищих навчальних закладів і заражаючи бюрократію адміністративного апарату, створює суспільство „січки”, в якому расоманія, „гендерна ідентичність” і всілякі „ізми” якимось чином мали би сприяти солідарному життю, хоча вони сприяють якраз протилежному: соціальній фрагментації, що призводить до загрозливо високого рівня психічних захворювань, насильства та суспільної ірраціональності.

За останній рік Україна й українці дали альтернативну оцінку людської природи.

Дивлячись смерті в очі та не сахаючись, українці – як військові, так і цивільні – нагадали Заходу, що ми більше, ніж наша суб’єктивність, – що ми можемо знати, приймати і жити за істинами, більшими за „я”. Ми можемо йти на жертви. Ми можемо проявити мужність. Ми можемо відмовитися підкорятися злу. Ми можемо жити в солідарності, яка базується на істинах, закладених у світ і в нас.

Після Революції гідності на Майдані 2013–2014 років Україна, сама того не усвідомлюючи і часто недосконало, все ж підняла перед самозаглибленим і часто декадентським Заходом чотири основоположні принципи соціальної доктрини Католицької Церкви: персоналізм, спільне благо, субсидіарність і солідарність.

Вже рік (а фактично з моменту російського вторгнення в лютому 2014 року) зазнаючи брутального нападу, Україна твердо стоїть на захисті невід’ємної гідності та цінності кожного людського життя.

Протягом року жорстокої війни Україна жила закладеною в принципі спільного блага моральною правдою: реалізація кожною особою своєї свободи має сприяти добробуту всіх, а не лише власній вигоді, возвеличенню або виживанню.

Після Майдану Україна розбудовує децентралізовану систему управління, яка відображає субсидіарнісний принцип соціальної доктрини, який передбачає повагу до місцевої ініціативи, прийняття рішень знизу вгору та підтримку тих, хто потребує subsidium, допомоги. Принцип субсидіарності також втілений в інноваційній тактиці ведення бойових дій українських збройних сил і в тому, що колишній командувач армії США в Європі генерал Марк Гертлінґ назвав їхньою „культурою адаптивності”. Волонтерські групи громадянського суспільства, які збирають кошти на матеріально-технічне забезпечення, необхідне українським солдатам, в тому числі на безпілотники, є ще одним прикладом субсидіарності в роботі.

І Україна продемонструвала особливу громадянську дружбу – почуття взаємної відповідальності, що втілює принцип соціальної доктрини солідарності, що долає демографічні відмінності та лежить далеко за межами woke-ідентичності „січки”.

У класичній праці Фукідіда „Пелопоннеська війна” є два незабутні пасажі, які цитуються й обмірковуються протягом тисячоліть. Один із них, „Мелійський діалог”, є класичним викладом Realpolitik у її найжорсткішій формі: афіняни кажуть мелійцям, які претендують на природне право зберігати нейтралітет між Афінами і Спартою, що поведінка великих держав стосовно менших не визначається справедливістю; після цього афіняни приступають до знищення Мелоса. Друга – це надгробна промова Перікла на честь загиблих афінян після першого року війни, в якій великий оратор (за словами Фукідіда) говорить, що „секрет щастя – це свобода, а секрет свободи – це мужність”.

Відмовившись, ціною величезних втрат, змиритися з долею Мелосу, народ України, зберігаючи під варварським натиском дивовижний та інспіруючий бойовий дух, надав формулі щастя Перікла експресію ХХІ століття – але й додав дещо дуже цінне для нього. Бо якщо секретом щастя є свобода, а секретом свободи є мужність, то секретом мужності є віра: віра в більшу реальність, ніж ми самі; віра в долю поза цим життям і його великими, але неухильно минущими задоволеннями; віра в те, що ми є створіннями, здатними до благородства та самовіддачі, а не лише до самоствердження та свавілля; віра в те, що солідарність можлива посеред множинності; віра в те, що мужність в один прекрасний день переможе.

Ось що означає Україна. І тому ми маємо великий борг вдячності та солідарності перед Україною та українським народом.

---