Справжній піст – частина ІІ
Дорогі друзі. Ми роздумуємо над словами Св. Василія Великого про справжній піст. Святий, серед багатьох різних повчань, гарно дав визначення правдивого посту, який полягає у «віддаленні від себе зла, у здержливості язика, у стриманості себе від гніву та у здавленні в собі лихих пожадань, обмови, брехні, кривоприсяги». Ми християни стараємося провести цей час Чотиридесятниці з користю для наших душ і так, як цього навчає свята Церква, бо як каже сам Господь «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Мк 8,36-37). Тому і піст прагнемо пережити з користю для наших душ, стараючись єднатися з Богом та здавлювати в собі всяке зло, творячи добро, як цього навчає апостол Павло: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим 12,21). Тому сьогодні ми думками зупинимося над тим, як важливо здавлювати у собі всяке зло і творити конкретне добро.
У щоденному нашому житті ми зустрічаємося з таким явищем, з чим свого часу не зміг змиритися апостол Павло. Читаючи його рядки, ми розуміємо, що так само, як людині його часу, так і нам є дуже непросто жити по-християнськи і бути праведними. Це вимагає від людини великих зусиль і то щоденних, і, звичайно, Божої допомоги. Апостол каже про себе, а в його словах багато-хто з нас впізнає себе: «Адже знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю… Бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. Нещаслива я людина!» (Рим 7, 14-15. 19-24).
Цей безпорядок в людині, коли вона одне розуміє, а друге вибирає – має свій початок у первородному гріху, коли наші прародичі вирішили, що своє щасливе життя можуть осягнути без Бога. Диявол вклав у їхнє серце зло, тобто бажання жити без Бога, а людина маючи свобідну волю вирішила попробувати. Її вибір був остаточним, стався гріх і той гріх безладу і непорядку передається з покоління в покоління. І, хоч у хрещенні ми отримуємо прощення первородного гріха, проте наслідки – ота схильність до зла у нас залишається, нас мордує, нам надокучає і робить нас «нещасливими».
Що ж робити? Як поступати, щоб оте щастя, яким насолоджувалися на початку наші прародичі Адам і Єва, відновити? Поки живемо на землі – триватиме боротьба. Це постійна внутрішня боротьба проти зла, але ця боротьба не може бути пасивною, але необхідно «добром» боротися проти зла. Тома Кемпійський навчає у своїй книзі «Наслідування Христа» (20) про пожадання так: «Змислове пожадання тягне тебе, щоб вийти; але коли та година промине, що приносиш ти додому, окрім тягаря на совісті та схвильованого серця?» а в іншому місці (6) говорить про шкоду від невладнаних пристрастей: «Гордий і захланний ніколи не має спокою; вбогий і покірливий в дусі заживає глибокого миру. Людина, яка ще не завмерла для себе геть чисто, хутко попадає у спокусу і навіть у дрібничках і марницях дається перемогти. Нерозумний і такий, що певною мірою ще тілесний та схильний до змисловості, не легко зможе остаточно відірватися від земних побажань. І тому він нераз сумно почуває себе, коли від них відвертається, та й будь-чого сердиться, коли йому не вдається. А коли досягне того, чого бажає, зараз непокоїть його недобра совість, тому що дав волю своїй пристрасті, а вона ніяк не веде до того спокою, якого він шукав. Так-то правдивий спокій добувається тим, що ведеться боротьбу з пристрастями, а не з тим, що їм догоджується. Тому нема спокою в серці змислового чоловіка, ані в того, хто віддався світовим справам, а тільки в душі того, хто ревний і духовний».
Окрім здавлення в собі лихих пожадань, християнин покликаний уникати всякої обмови, брехні і кривоприсяги. Можна сказати, що боротьба з собою є дуже різнобічною: боротися зі своїми пожаданнями з одного боку, і боротися зі своїм язиком, щоб не обмовити ближнього, не сказати неправди і не кривоприсягати, з іншого. Апостол Яків (4,11-12) застерігає: «Не обмовляйте, брати, один одного. Хто обмовляє або судить брата свого, той обмовляє закон і закон судить. Коли ж ти закон судиш, то ти не виконавець, а суддя закону. Один лише законодавець і суддя, який може спасти й погубити. Ти ж хто такий, що судиш ближнього?». Обмовляємо ми наших ближніх кожного разу, коли говоримо про їхні погані вчинки, коли ми їх перебільшуємо чи придумуємо, коли ми даємо оцінку наміру людини. Відомий католицький святий Франциск Салезій (1567-1622), казав про себе: «О, як би я хотів, щоб на моїх устах були ще попришивані гудзики з петельками! Тоді я мусив би їх за кожним разом при бесіді розстібувати і таким чином мав би більше часу, щоб перед тим, як говорити, подумати й замислитись».
А підсумком для нас можуть послужити слова апостола Павла – дял нас, що ходимо до храму, служимо при храмі, називаємося християнами і хочемо з користю прожити час посту: «Жадне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його. І не засмучуйте Святого Духа Божого, що ним ви назнаменовані на день відкуплення. Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою. Будьте, натомість, добрі один до одного та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив»» (Еф 4,29-32).
о. Йосафат Бойко, ВС
Джерело: catholicnews.org.ua