СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Володар і Христитель Руси-України
о. Іреней Назарко, ЧСВВ
Видавництво „Місіонер” Жовква, 2012
 
Володимир- людина велика. Ідеальний християнин. Справа канонізації Володимира. Монарх Руської імперії. Батько нашої культури. Христитель Руси. Організатор Церкви. Дипломатичиний геній. Рівноапостольний. Символ і програма для нас.
(…)Немає сумніву, що Володимир – це людина велика, одна з найбільших, яку висунуло життя на горизонті нашої історії. Є люди, яких ніколи не забувають, не тільки тому, що залишають по собі осяги своєї діяльности, але передовсім тому, що вони самі як явища мають у собі щось незрівнянно більше від своїх осягів. До цього роду людей належав Володимир. На тлі його доби його особистість променіє дійсно ясно і величаво. „Тому історія, така вередлива в оцінці заслуг і скупа в роздаванні титулів, надала йому назву „Великий”, спільну з дуже нечислеленними, і притім дуже заслуженими особистостями”. Безперечно, велику роль відігравали тут природні здібності Володимира. Широкий горизонт думки, що охоплював усі потреби великої імперії і молодої Церкви, що належно зрозумів далекосягне значення християнства не тільки для внутрішньої політики Руси та її культурного розвитку, але й для міжнародного її становища і рівноправности в колі європейських країн – все це вказує на геніяльність Володимира. Тому зовсім слушно каже Чубатий: „З його (Володимирового) життя діл видно, що це був геніальний ум, який виразно бачив усе, що добре і запроваджував це в життя”.
Не менш непохитною була також воля Володимира, загартований в численних боях і небезпеках. Уже митрополит Іларіон ствердив, що Володимирове „правовір’я було спаяне з властю”. Володимир залишив у літописах пам’ять про себе як про людину імпульсивну і енергійну, яка вміла зосередити всі зусилля до однієї мети.
Володимир був у першу чергу людиною активістською, муж чину. В його діяльності подивляємо передовсім велич його духової експансії і всебічність його зацікавлень. Такою була та природна основа психіки Володимира, на якій пізніше так гарно розвинулись його великі надприродні прикмети. Як віра Христова перетворила його геніяльний ум і на яку височінь піднесла його ласка Божа, вказує пізніша діяльність після охрищення.
Літописи стверджують, що хрещення цілком змінило дику вдачу Володимира. Цей колишній суворий поганин в дуже короткому часі став ідеальним християнином, щедрим, лагідним і побожним. Колись він любив тільки дружину, а тепер його любов звернулася до хворих, убогих і нещасних. Володимир після охрищення став батьком усіх бідних, нещасних і голодних. Слава про його щедрість і милосердні діла виходила поза межі держави. Митрополит Іларіон так вихваляє Володимира:”Ты былъ одеждою нагимъ, ты былъ питателемъ алчущихъ, былъ прохолодою для жаждущихъ, ты былъ помощникомъ вдовицамъ, ты былъ успокоителемъ странниковъ, ты былъ покровомъ не имђющимъ крова, ты былъ заступникомъ обидимыхъ, обагатителемъ убогыхъ”. Ці слова могли б бути тількі панегіричною риторикою, якби їх не потверджували також літописці. Але Початковий Літопис записує, що Володимир наказав кожному бідакові приходити на його двір і там брати все потрібне з їжі і пиття, а хворим і немічним князь наказував доставляти потрібні харчі до їхніх домів. Отже, ця щедрість Володимира і вчинки милосердя – це були не тільки особисті чесноти Володимира, але, як каже Карташев, це була суспільна опіка в державному масштабі.
Смиренність Володимира після охрищення не раз переходила межі державної конечности. Наприклад, Володимир відмінив кару смерти на розбійників, а злочини карано тільки грошовою „вирою”. Але незабаром прийшли наслідки розбіжности між життям і законом – розбої і розбійники намножилися так, що навіть єпископи нахиляли князя повернути кару смерти. А Володимир відповідав не це словами:”Боюся гріха”.
Побожність Володимира проявлялася в той спосіб, що він, як каже літописець, будував Божі храми „на кожному місці”. Вище ми згадували про будову церков: Десятинної, св. Василія у Києві на горбі, Переображення у Василеві, а напевно їх будл більше. Миторполит Іларіон каже, що Володимир „возгорђлся духомъ и возжелалъ серцемъ быты христіанином”. А Яків Мних вважає, що святість Володимира не треба доказувати чудами, бо її „отъ дђлъ познати, а не отъ чудесъ”. Тому Іларіон так величає Володимира:”Радуйся, учителю нашъ и наставниче благовђрія. Ты былъ облеченъ правдою, препоясанъ крђпостью, вђнчанъ смысломъ и украшенъ милостыней, какъ гривной и утварью златой”.
Тому треба признати рацію нашим предкам, які скоро почали ширити культ Володимира. Літопис каже:” Сего бо в память держать русьстии людье”. Також скоро почалися заходи до канонізації Володимира. Однак, Володимир мав завзятих противників і після смерти. У цій справі Томашівський каже таке:” По всьому судячи, ці протвники гуртувалися біля візантійських митрополитів Київської Церкви. Свою нехіть проти почитания князя-христителя мотивували вони, мабуть, живою ще пам’яттю про його багаті бенкети, особливо ж про його голосну службу „похоти женскій”. В дійсності ж причини тієї неприхильности візантійських сфер мусили бути іншими, а саме, церковно-політичні зв’язки Володимира з Болгарією і Римом. Тому зрозуміло, що Візантія ніколи не визнала святости ні Володимира, ні Ольги, навіть таких чистих християн, як Борис і Гліб, терпіла тільки з бідою. Більше того, в пізніших легендах про Володимира, складаних при участі греків і з очевидною тенденцією показати, що єдиним джерелом християнства на Русі була Візантія, не забракло Володимирові чорних, навіть просто ганебних барв. Особливо зневажив його грецький автор т.зв.”Корсунської легенди””. Без уваги на все те, культ Володимира таки ширився на Русі. Вже перший біограф Володимира, Яків Мних, як ми згадували вище, переконував своїх сучасників про святість Володимира, називаючи його наслідувачем чеснот патріярхів і пророків: Аврама, Якова, Мойсея і Давида, а митрополит Іларіон вихвалював надприродні чесноти Володимира. Коло 1240р. складено Володимирові окрему церковну службу. Іпатський Літопис перший раз згадує про Володимира як про святого у 1254р. Лаврентіївський Літопис згадує зовсім позитивно про Володимира як святого у 1263р., але його культ напевно вже ширився перед тим. Отже, час канонізації Володимира, як твердить Баумгартен, можна усталити між 1250 і 1263 рр. Багато церков на Русі посвячувано на честь св. Володимира, а, мабуть, найстарішою церквою в честь св. Володимира, згаданою в літописах, є церква св. Володимира в Новогороді, яку збудував архієпископ Давид. Католицька Церква завжди визнавала культ св. Володмира, навіть після декрету Папи Урбана VIII з 1634р.
Таким був св. Володимир сам по собі.
Ще кілька слів про те, кмм св. Володимир був і є для нас?
Володимир був, найперше, могутнім володарем і монархом Руської імперії. Часи Володимира – це епоха найбільшої експансії Київської держави. Могутній князь провів низку успішних походів на Захід, на Балкани і на Чорне море, з успіхом розбивши всі сили, що ставали на його шляху. Ці воєнні походи тісно в’язалися з господарськими ціллями, мали на меті усунути торгових конкурентів і здобути для Києва комунікаційні мережі сусідніх земель. Це була епоха великих  здобутків і тріюмфів,(…). У результаті цього Володимир не тільки обєднав під своєю владою всі землі свого батька Святослава, але і значно їх ще поширив. Держава Володимира постягалася від Фінської затоки до Озівського моря, від гирла Ками до Карпат Такої великої держави не було в Європі тих часів. Тому цілком слушно говоримо вже не про державу, але про імперію, територіяльну експансію якої завершив Володимир. Правити з Києва цією величезною імперією будл важко і вимагало великого хисту, залізної енергії волі та організаційних здібностей. Володимир правив своєю імперією понад тридцять років уміло й успішно. Саме це правління довело, що Володимир був геніяльним монархом і володарем Руської держави.
Забезпечивши державу ззовні, Володимир подбав про добробут, розвиток освіти, письменства  і культури в середині своєї держави. Письмо було давно знане в такому живому культурному центрі, як Київ, але справжній розвиток письменства починається щойно з християнством. Володимир належно оцінював значення освіти і тому заснував перші школи, а в них посадив „нарочитыя чади”, тобто дітей з боярських родів, починаючи від своїх синів Бориса і Гліба. З Греції на Русь прийшли вчителі, ті „маги і чародії науки”. Розвивалася також архітектура, маляарство та інші мистецтва. Так проходили в Київській державі грунтовні культурні переміни, і з їхньою допомогою князь формував душу нашого народу. Тому
Володимир став батьком нашої культури. Хоч Володимир приймав візантійську культуру, але не приймав її насліпо, а старався утримувати духовну і культурну самостійність.
Усе те, про що ми досі писали – це тільки другорядні терени діяльности св. Володимира. Все сяйво його генія і конденсація його динамічного впливу зосередилися передовсім на великому чині хрищення Руси. Тогочасні письменники залюбки порівнюють Володимира до Константина Великого. „Сь есть новый Константинъ великаго Рима, иже крьстився самъ и люди своя крьсти”, – пише літописець. Всі історики ствержуюьб, що хрищення Руси мало епохальне значення як в історії Руси, так і всієї Європи, бо „воно сприяло об’єднанню держави і піднесенню авторитету князя. Церква вчила про божественне походження княжої влади. Між князем і Церквою встановився тісний союз. Князь став патроном Церкви, дбав про її потреби, будвував та прикрашав церкви… Християнство відбилося на всьому побуті. Воно внесло помякшення в ставлені до рабів, в родинні відносини, припинило полігамію, і піднесло значення жінки в родині. Через охрищення Київська держава ввійшла як рівноправна в коло європейських країн”. Тому один з найбільш почесних титулів, які історія надала св. Володимирові, звучить – Хреститель Руси.
Разом з тим в’яжеться титул організатора Церкви на Руси, бо Володимир був дійсно фактичним і правим організатором нашої Церкви. Спровадження перших священників, утворення перших єпархій, священича школа, інституція десятини, „Устав Володимира” і будова численних Божих храмів – усе це повнотою підтверджує слушність цьго титулу.
Інші історики називають Володимира ще дипломатичним генієм, який вмів на належному рівні підтримувати зв’язки з Візантією і з Римом, а, одружуючи своїх дітей, нав’язував родинні зв’язки з могутніми володарями Європи.
Зсумовуючи все досі написане, можемо повторити за одним чужим істориком:”Володимир дав своєму народові те, що він мав найкраще, тобто святу віру. З Києва світло цієї віри дісталося до всіх східних слов’ян. Це світло повадило їх крізь усі їхні скиталські мандрівки аж до Сибіру і Америки. Через мандрівки слов’ян ця віра дісталася до народів середньої Азії, до Японії і на острови Тихого океану. Ця віра опанувала ті терени немов на доручення Володимира. Тому з усією правдою можна називати Володимира також „Рівноапостольним„.
Такою незрівнянною постаттю, таким велетом духу постає перед нами св. Володимир Великий. Тож не диво, що він – творець нових перспектив, нової епохи, „золотої доби”, в нашій історії.
Для нас сьогодні св. Володимир Великий – це символ і програма. Ця програма зобов’язує нас до мужньої боротьби за Володимирову віру на теренах його колишньої держави.
Для будвіничих українського державництва Володимир – теж програма. Вона зобов’язує їх будувати державу на тих основах, які заклав Великий Володимир, тобто на основах християнвства. Тільки християнська Україна буде сильною і довготривалою.*

*„Святий Володимир Великий, Володар і Христитель Руси-України, о.І.Назарко, „Місіонер”Жовква, 2012,стрр.147-151.