Ініціативна група священнослужителів та мирян різних християнських конфесій підготувала документ «Туга за Правдою, яка визволяє», в якому відображені міркування з приводу проблеми правди і постправди у сучасному суспільстві.

Про цю ініціативу священників і мирян були поінформовані предстоятелі Церков, і її вони благословили.

„Кілька років поспіль група українців бере участь у засіданнях Комісії «Правда, справедливість і миротворення». Під час дискусій ми часто впиралися в проблему, яка досі не має вирішення: агресор (Росія) не лише не визнає правди, а й творить свою «альтернативну правду», якою дезорієнтує людей, а реакція світу на це є далеко не однозначною”, — прокоментував РІСУ один з ініціаторів документу Мирослав Маринович. — Політики, звичайно ж, намагаються вирішити цю проблему, але політичні рецепти поки що згадану недугу не лікують. Врешті-решт, ми поставили перед собою питання: «А які рецепти можна знайти у християнському вченні? І що могли б у цьому плані сказати українські християни?».

Автори документу заохочують читачів не лише ознайомитися з текстом, а й підписати його, якщо «викладені в ньому думки резонуватимуть у їхньому серці» (форма для підпису).

Повний текст документу:

Христос і Пилат
Туга за Правдою, яка визволяє

Зміст

Вступ

Розділ І. Правда, якою ми бачимо її сьогодні

Онтологічні засади Правди

Про стан світу, в якому живемо

Розділ ІІ. Рецепти секулярного суспільства

Пастка «легітимності будь-якої точки зору»: правда – не у кожного своя

Пастка «безпеки»

Досвід України

Розділ ІІІ. Рецепти християнських спільнот

Пастка «володіння істиною»

Пастка «політкоректності», або ж «діалогу за всяку ціну»

Пастка «безпеки» й «миру»

Розділ ІV. У пошукові Правди, яка визволяє

Правда, що визволяє, — це шлях

Як протидіяти індустрії брехні?

Саморуйнація брехні

Брехню знищує Бог

Участь людини у подоланні облуди

(а) «кров’ю Агнця»

(б) «словом свідчення свого»

(в)«не злюбили життя свого до смерти»

Як висновок: потреба духовної мобілізації
Вступ

Підписантами цього документу є християни, які є вірними Православної Церкви України, Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви в Україні, Асоціації місіонерських Церков євангельських християн України та Собору Незалежних Євангельських Церков України. Ми любимо свої Церкви і зберігаємо вірність їхнім традиціям. Водночас ми любимо свою Київську землю і чуємо гуркіт погоні Великого Змія. Це спонукає нас висловити свої тривоги та шукати всеукраїнського консенсусу.

Христова Церква віддавна твердить, що Правда — це не що, а Хто, бо світові було об’явлено Христом: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6). Вона також передбачила, що світ, який розминеться з Христом, розминеться і з правдою й потрапить у кризу воістину онтологічної природи. І справді, світ сьогодні захлинається у духовних проблемах і втрачає здатність розрізняти добро та зло, правду й облуду.

Але якщо Ісус — це «дорога, правда і життя», то що означає ота переможна хода неправди? Християни відчайдушно потребують чіткої картини того, що відбувається, і конкретних настанов, як остерегтися від згубного впливу облуди.

Від своїх Церков ми прийняли дар хрещення і скарб Євангелія. Наші Церкви заохочують нас слухати Боже Слово. Тож цей документ — це плід того слухання. Повнота Істини — лише у Бога, а наш пошук неминуче несе на собі печать людської недосконалості й обмеженості. Попри це, наш пошук правди йде від щирого серця.
Розділ І. Правда, якою ми бачимо її сьогодні
Онтологічні засади Правди

Наш світ був створений Божим Словом: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього. У ньому було життя, і життя було — світло людей» (Ів. 1:1–4). Це — світ, який ми любимо і в якому прагнемо жити.

Диявол незмінно мавпує Бога. «І не дивно, бо сам сатана прикидається анголом світла» (2 Кор. 11:14). Його слово — облудне, і цим словом неправди він творить свій антисвіт — царство облуди: «Він [диявол] був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді» (Ів. 8:44). Це — світ, який ненавидить Христа, бо Він свідчить проти цього світу, що діла його лихі (пор. Ів. 7:7).

Святі Отці Церкви пізнали таїну Божої природи як Святої Трійці: Отця, Сина і Святого Духа [1]. Іншими іменами Бога є Любов, Правда і Милосердя: «Ти, Господи, Бог милосердний і милостивий, повільний до гніву і повний ласки та правди» (Пс. 86:15).

Оскільки зло справді мавпує добро, воно підлаштовується й під божественну природу, а тому існує у триєдиній цілості: Облуда, Ненависть і Насильство. За кожним із цих проявів можна розпізнати зло. Кожен із них може стати початком ланцюга, який неминуче потягне за собою двох інших.

Відтак і діє в нашому світі якесь фатальне магнітне поле, в якому народ розщеплюється на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу.

Для християн, повторюємо, правда полягає не в постулатах чи твердженнях [2], а в особі — у Христі Ісусі: «Я дорога, правда і життя» (Ів. 14:6). Для християн правда є живими стосунками, ставленням до Іншого як до себе, а не «ідеєю» — остання легко стає ідеологією. Адже, видається, що навіть правда, за яку страждали (наприклад, свобода чи права людини) ще кілька десятків років тому, може стати ідеологією та інструментом переслідування і дискримінації сьогодні.

Водночас християнство вчить смирення у пошуках правди. Віруючі покликані інтерпретувати своє повсякденне життя у світлі Другого пришестя Христа. Нам потрібен дар розпізнавання, «щоб якось передбачити, узгодити [життя] з присудом Бога людській історії» [3]. Ми завжди можемо помилятися, і трагічна історія людства вчить нас, що наївна віра у свою правоту веде до великого зла і горя. Тут постає питання: Чи можемо ми судити історію до Суду Божого? І так, і ні. Ми можемо відділяти правду від облуди тільки якщо дивитимемося на реальність крізь «погляд Бога», пам’ятаючи, що кукіль із пшениці буде вирвано тільки в день жнив (Мт. 13:24–44), і не забуваючи про те, що ми не є власниками Божого погляду. Правда таки є відносною — але тільки в тому розумінні, що вона відноситься до Бога.

Таке розуміння не чуже і навіть людям не віруючим. Адже будь-який вчений чи активіст, який змагається проти насильства та несправедливості, розуміє, що коли кажуть про «відносність», часто хочуть втекти від відповідальності або маніпулювати.
Про стан світу, в якому живемо: постправда чи брехня?

Скільки існує світ після гріхопадіння, стільки й існує в ньому, як тінь Божої Правди, гріховна неправда. З плином часу пропагандистські машини ставали щораз досконалішими, завоювання брехні — щораз масштабнішими. Проте минав певний час, і всі конструкції Олжі розсипалися в порох. Головним інструментом людства у відновленні Правди була спроможність людини розрізнити добро і зло, правду й облуду. І це передбачало присутність Світла — Божої Правди, оскільки розрізнити плями можна лише тоді, коли є світло.

Сьогодні диявол поцілив у саму цю спроможність, буквально на наших очах вносячи сум’яття в уми й душі людей. «Інформаційна війна має на меті не створення альтернативної правди, а викорінення нашої засадничої здатності розрізняти правду взагалі» [4]. Сучасне поняття про добро та зло є плинним, і новизною нинішньої ситуації є те, що зло «ховається від очей і тікає від мічення й визнання тим, чим «воно є насправді» [5].

Сьогодні фабрики лжі беруть почасти правдиву інформацію, але тонко її спотворюють, роблячи її правдоподібною, хоч насправді недостовірною. «Таким чином зміст, навіть безпідставний, набуває такої видимості правди, що навіть авторитетні спростування навряд чи можуть їм зашкодити» [6]. Так препарована інформація впливає на глибинні інстинкти людини та її стереотипи, спонукаючи її повірити в те, у що вона хоче вірити.

Сприйняття такої спотвореної інформації перетворюється на акт віри, а не на висновок розуму. Мало того, логічні доводи збоку про хибність такої інформації сприймаються зомбованою людиною як спроба обдурити її й відхилити від правди. Так Єва повірила, що Бог хоче приховати від неї можливість пізнання добра і зла (пор. Бут. 3:1–7), — і всі ми знаємо, що з цього вийшло.

Звичайно, було би перебільшенням стверджувати, що сьогодні неправда живе в більшій концентрації, ніж коли-небудь в історії. Священномученик Кипріян Карфагенський у середині ІІІ ст. н.е., порівнюючи свою епоху з апостольськими часами, де всі жили єдиним серцем і однією душею, писав: «А у нас і одностайність зменшилася, і діяльна щедрість здрібніла. […] Господь, мабуть, мав на увазі саме наш час, коли говорив у своєму Євангелії: «Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лк. 18:8). Бачимо, що передбачене ним збувається. Зникла віра у страх Божий, у закон справедливості, у любов і працю» [7].

Остерігатися перебільшень важливо, бо наша туга за правдою не є тугою за минулим і засудженням сьогодення. Справді, окремі християнські громади часто уявляють себе захисниками традиції, проповідниками онтологічної кращості старого, що часто виливається у відторгнення змін, інновацій та сучасності як такої. Проте Христа розіп’яли не релятивізуючі постмодерністи, а захисники традиції. А диявол став князем світу цього (пор. Ів. 12:31; 14:30–31; 16:7–11) задовго до Французької чи Російської революцій, тоталітаризмів ХХ століття чи сучасного агресивного безбожництва.

Пропаганда така сама стара, як наш світ, і навряд чи радянські ідеологічні казки були «правдивішими» від сучасних російських аналогів. Про зло, яке приваблює під виглядом добра, писав іще Григорій Ніський («природа ніби змішана: вона має всередині згубу, ніби певний прихований обман, а за оманливою зовнішнюстю видає себе якимось видом добра») [8]. Цю ж думку ми знаходимо і у Томи Аквінського: (malum sub ratione boni — «зло під виглядом блага») [9].

Утім кожна епоха привносить свої особливості, а нинішній час, який звично вже називають епохою постправди, приніс зі собою щонайменше одну радикальну зміну: «Фейк-ньюз — це не зовсім постправда. Тому що коли ви брешете, ви все одно вимагаєте певного рівня істинності… А от постправда якраз узагалі не передбачає ніяких аргументів. Її основна характеристика — не те, що це брехня, і не те, що це фейк, а те, що це повна байдужість до істини» [10].

«Загалом ситуація стає дедалі небезпечнішою, бо… коли у вас порушені критерії того, як розрізняти істину і хибу, коли вам байдуже, як вони відрізняються, головне — красива історія… Нам важливіша “правда” (досягнення згоди серед більшості), аніж “істина” (відповідність до реальності)» [10].

В українському контексті ситуацію обтяжує ще одна обставина. Існує важлива відмінність між західним вжитком поняття «post-truth» і слов’янським контекстом вживання поняття «постправда». Починаючи від першого кодексу законів часів Ярослава Мудрого для нас «правда» означає, окрім істини, ще й «право» (ці слова недаремно є однокореневими), справедливість і закон (а також іще «обов’язок»). Західний дискурс відкидання істини (truth/veritas) не означає відкидання права (law/jus). Натомість у нашій ситуації «постправда» є синонімом «беззаконня», «постправа» і «постсправедливості». Потурання цьому трендові руйнує смислові та інституційні підвалини суспільства. І без того надто вразливе правове поле потерпає у нас набагато більше від нехтування правдою. Від часів Шевченка і Драгоманова пам’ять про біблійний зв’язок правди і правосуддя була лейтмотивом нашої культури. Забуття цього зв’язку є небезпечним вірусом для нашого суспільства сьогодні [11].

Сум’яття людей від неспроможності розрізнити правду й облуду обертається спокусою для їхнього ворога. У світі сьогодні є потужні інституції, які щосили і за грубі гроші свідомо змішують правду й брехню. Як тільки в суспільстві з’являється якийсь перспективний феномен, сили зла моментально дискредитують його чорним піаром або ж створенням паралельного лукавого двійника, що дезорієнтує людей. Тому наш час можна назвати активним наступом зла, розрахунок якого простий: внести сум’яття. Адже коли все довкола є лише певною комбінацією добра і зла, то за перемогу якого добра слід боротися? І на кого тоді можна спертися?

Внаслідок таких маніпуляцій інформаційний простір викривлюється до невпізнанності, що спонукає людей навіть віддавати життя за те, що вони вважають правдою, хоч насправді воно нею не є. Чимало людей втратили і орієнтацію, й відчуття перспективи. Руйнації зазнає свідомість як така — а значить, руйнується й особисте і суспільно-політичне життя людей.

«Сьогодні багато з тих, що перебувають на вершинах влади, сприймають чисту правду як загрозу. Вони бояться її. Вони заперечують її. І вони атакують її — так, як це робили колись комуністи. Так ми опиняємося посеред епідемії безчестя й безконечного частоколу брехні» [12]. Ще двадцять років тому політичний лідер, спійманий на відвертій брехні, негайно подав би у відставку й не мав би особливих електоральних шансів. Сьогодні брехня щораз більше гарантує політичний успіх і стає електорально вигідною, а політики, що її практикують, умертвили свій дух і вже не відчувають докорів сумління. Мало того, до відвертої неправди стають нечутливими навіть розвинені демократичні суспільства. Справді пророчим стає слово Єремії: «Жахливе й страшне сталось у цім краї. Пророки пророкують іменем неправди… Народ же мій це любить!» (Єр. 5:30–31).

Ситуація давно вже вийшла за рамки суто побутової сфери. В умовах всесильної брехні неможливо ефективно здійснювати безпекові функції держави. Адже рішення, прийняті урядами чи виборцями на основі тонко викривленої інформації, стають хибними, оскільки не відповідають реальній ситуації. В очах еліт світло правди тьмяніє, і це не дозволяє точно розрізняти межу між добром і злом: у густих сутінках розрізнити плями неможливо. У результаті в суспільствах загрозливо накопичуються щораз більші похибки, неминуче зростає міжгрупова й міжнародна недовіра, що врешті-решт може стати причиною однієї великої помилки, як-от нова світова війна.

Така загроза є цілком реальною. Зниження порогу до практикування брехні неминуче призводить до зниження порогу до застосування мови ненависті. Саме тому брехню так важко подолати логічними аргументами, бо вона підсилюється ненавистю, проти якої логіка безсила. Брехня і ненависть дають імпульс насильству, а всі разом вони невпинно штовхають людство до прірви.
Розділ ІІ. Рецепти секулярного суспільства

Цілком очевидно, що секулярний світ бачить усі згадані загрози, і слід лише подякувати тим відважним політичним та громадським діячам, які беруть на себе відповідальність за мир і безпеку в цей непростий час. Зокрема, ми, українці, добре усвідомлюємо, що без дотеперішньої системи міжнародної безпеки й цінностей, закладених у міжнародний лад, Україна не змогла б утримати свою незалежність.

Проте саме тому, що в нинішньому глобалізованому суспільстві всі народи такі взаємозалежні, слід уважно приглянутися до тих слабинок, які спричиняються до послаблення дотеперішнього світового порядку. Як це часто буває, згадані слабинки є зворотною стороною сильних сторін нинішньої цивілізації. Інколи саме переконаність у правильності обраного шляху не дозволяє сучасним лідерам помітити, що деякі дотеперішні установки почали розминатися з правдою життя. З-поміж цих установок можемо виділити дві.
Пастка «легітимності будь-якої точки зору»: правда – не у кожного своя

У період свого становлення західний світ виробив тепер уже класичний метод визначення правди. Засадничими для нього є критерії об’єктивності й безсторонності. Проте час змінився.

Відповідно до новітніх правил, ніхто не є носієм абсолютної істини у політичних і моральних справах, а правда, що її має кожен із нас, є лише відносною. Відтак немає «правди» та «брехні» — є просто різні точки зору. Бо сказати, що щось є брехнею, означає дати цьому моральну оцінку. А це вже, мовляв, не є безсторонністю. Назвати брехуна своїм іменем не можна, бо це порушує правила політкоректності. Отже, істина в цьому випадкові є «середнім арифметичним» між різними опініями.

Така система працює досить добре, поки в ній беруть участь люди, які дотримуються визначених правил гри. Проте виявилося, що поява свідомих брехунів, які продукують пропагандистські фейки, цю систему легко руйнує.

Як реагує на це сучасний світ? Він лише зрідка відкидає фейки як неправду. В більшості ж випадків фейкову інформацію (особливо якщо вона вправно змішана з окремим правдивими фактами) беруть до уваги як чиюсь опінію, як певну точку зору, а відтак «відраховують» правду як середнє арифметичне з її врахуванням. Зрозуміло, що в цьому випадку ось так «вирахувана» правда віддаляється від істини на кілька світлових років. Демократичний плюралізм різних політичних позицій і поглядів було перетворено на мірило будь-якої розмови про правду.

Цей висновок сьогодні сформульований багатьма дослідниками. Але, приймаючи таку релятивність — немає істини, яка відповідає реальності, а є лиш «правда», з якою погодилася більшість [10], — людство розписується у власній безвідповідальності, оскільки прирікає Правду на колективне зґвалтування.

Щоб вийти із зачарованого кола постправди, слід, очевидно, визнати існування двох легітимних вимірів. З одного боку, в горизонтальних стосунках між людьми та спільнотами маємо справді визнати, що ніхто не є носієм остаточної істини. Тут здобуток постмодернізму є благодатним. Проте, з іншого боку, агресивний релятивізм має визнати своє фіаско, і в життя світу слід повернути вертикальний вимір, а саме: визнання, що Абсолютна Істина існує. Вона закодована в ДНК нашої цивілізації, і подальша руйнація цього коду призведе до руйнації всього світу.

Ми не бачимо іншого виходу із ситуації, що склалася, як формувати дискурс післяпостправди і повернути в нього етичний вимір, зокрема етичну оцінку правди чи брехні. Проблему не можна буде вирішити інакше, ніж називаючи фейк брехнею і вводячи моральні чи матеріальні санкції для його продуцента. Проте це вимагатиме суттєвої реконструкції світоглядних постулатів сучасності. Навіть якщо вони і з’явились на світ, щоб подолати кризи модерності, сьогодні вони мають померти як догми, що породжують нові кризи.

Для віруючої людини таке повернення до етичного виміру можна передати висловом «зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13:12), що значить бути переконаним в тому, що Бог забезпечує кожне людське покоління відповідними алгоритмами для пізнавання Істини, а ми маємо віднаходити їх і керуватися ними у своєму житті.

Християнин, який живе в гармонії з Богом, тобто перебуває в Божій благодаті, зможе виробляти вміння зупиняти на собі негативні меседжі й не поширювати їх. Він буде розуміти, де кінчаються позитивні висловлювання, а де починаються плітки, якими диявол зводить людину з дороги світла, а через неї веде до морального занепаду все суспільство.
Пастка «безпеки»: втратимо правду – втратимо безпеку

Трагедією нашого часу є і той факт, що світ не може знайти виходу з дилеми, яку він вважає неподоланною. З одного боку, чимало західних політиків визнають, що міжнародний порядок сьогодні зламано, а цінності, за якими мала б жити людська цивілізація, знехтувано. Проте рішуче обстояти цей лад і цінності вони не можуть, оскільки вважають, що відкрите протистояння з порушниками майже напевно спричинить Третю світову війну.

Тому досі західна цивілізація знаходила вихід лише в тому, щоб «не добачати» усіх фактів цинічного знущання зі світового порядку задля недопущення війни і збереження видимості миру. Відтак цінності, а саме — правда, любов, людяність, свобода, гідність, честь та інші моральні принципи, — щораз більше стають розкішшю, яка заважає жити. Вони стають на заваді, коли уряди намагаються прийняти рішення, умотивовані простою політичною чи ситуативною доцільністю. Тому навіть найбільш моральні уряди сьогодні змушені часом ігнорувати ціннісні мотивації, особливо якщо безпекові аргументи стають пріоритетними.

Проте саме в цьому й міститься пастка: адже ігнорування цінностей вносить такі збурення у життя світу, що під загрозою опиняється саме те, що хочуть оберегти, — безпека. В цій ситуації неможливо не згадати Ісусову формулу: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її»[*] (Мт. 10:39).

Ми усвідомлюємо, що дилема «цінності супроти безпеки» є непростою, а тому не поспішаємо виступати як судді нинішніх політиків-практиків. Проте ми також знаємо, «що штучне умиротворення аж ніяк не дасть позитивних результатів. Відновити міжнародний порядок неможливо у співпраці з тими, хто його порушує. Тим більше порушення правил не повинно стати підставою для зміни міжнародного права. Змінитися має наше ставлення до порушників права… Інерційне продовження Європою старої тактики, яка вже засвідчила свою неефективність, становить собою загрозу» [13].

Отож, на нашу думку, глибинний розв’язок дилеми безпеки лежить не в політичній, а в ціннісній площині. І ось ілюстрація цього.

У першій половині ХХ століття, коли Європа заразилася вірусами мілітарної сили й національного егоїзму, під цей запит з’явилися політичні лідери, які й реалізували його. Сьогодні Європа (в широкому розумінні цього слова) заразилася вірусами морального релятивізму, ситуативної брехливості й того самого національного егоїзму — і під цей суспільний запит знову з’являються політичні лідери, які й прагнуть його реалізувати.

Отже, первинним є ціннісний збій, який і породжує хибні політичні запити, а тому саме його і слід лікувати. Ось чому спроби гарантувати безпеку коштом цінностей не зможуть дати довготривалого ефекту: спотворені цінності породять такі мутації міжнародного ладу, які стануть іще небезпечнішими.

До того ж слід узяти до уваги, що цінності справді допомагають творити вселюдську солідарність і спільний майданчик для позитивної дії, але тільки за однієї умови: що вони ґрунтуються на незмінних Божих заповідях (пор. Вих. 20:1–17), де однією з основних цінностей є пошана до людської свободи і гідності, які завжди є плодами божественної любові.
Досвід України: конкретне протистояння між правдою і облудою

Всі ці особливості Україна відчула останніми роками на собі, обороняючись від агресії з боку Росії. Кремль розгорнув проти нашої держави потужну інформаційну війну в масштабах усього світу, спотворюючи наше прагнення до незалежності й характер демократичних процесів в Україні. «Фашистська кліка», «націоналісти захопили владу», «недодержава» — це лише перші-ліпші кліше, якими Кремль дезорієнтує світову спільноту.

Проте брехня не сама йде, а веде за собою ненависть. Коли заперечують ваше право на існування й на автентичність, це неминуче веде до ненависті до вас, а потім – до агресії.

«[Путінські ЗМІ] виробляють не ідеї, а ненависть, і роблять це вельми ефективно. Бігати за Соловйовим та Кисельовим, щоб сказати, де вони в черговий раз набрехали, безглуздо…» [14]. «Небувалий режим, вибудуваний в РФ, без ненависті просто немислимий. Це духовна “скрепа”, на якій тримається влада, і вся історія путінської Росії — це історія вміло спрямовуваної ненависті щодо різних людей, соціальних груп, країн, народів» [15]. Українці є однією з перших мішеней цієї ненависті.

Відтак ненависть неминуче спричиняє агресію. Росія порушила цілу низку міжнародних угод й, усупереч своєму Договорові про дружбу та співробітництво з Україною, а також Будапештському меморандумові, анексувала Крим і окупувала частину української території. Для цього Кремль задіяв, зокрема, новітні лукаві винаходи, як-от «зелені чоловічки» і «их-там-нет». Отож коло замикається, оскільки агресія й насильство неминуче тягнуть за собою відверту брехню, з допомогою якої путінський режим намагається уникнути відповідальності. Так цей режим уподібнився ісаївським глузливцям, які «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28:15).

Визначаючи лукаву й облудливу природу нинішнього режиму в Росії, ми не можемо погодитись із абсолютизацією мови політкоректності, яку часто спостерігаємо на Заході, оскільки вона відхиляє нас від правди. Світ мусить зважитись на те, щоб назвати загрозу її іменем, оскільки такою є логіка справедливості й духовної безпеки: «Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму. Конче вияви неправду свого ближнього, і не понесеш гріха за нього» (Лев. 19:17). Не докоряти Кремлю за інформаційну агресію — або ж докоряти, висловлюючи лише свою «глибоку стурбованість», — означає взяти на себе його гріх, тобто розділити з ним відповідальність за цей злочин, оскільки, не докоряючи, тим самим потураєш злочинцеві.
Розділ ІІІ. Рецепти християнських спільнот

Вийшовши на головну проблему сьогодення — браку духовної альтернативи до знахабнілого й тріумфального диявольства, — ми не могли не звернути свій погляд у бік Христової Церкви. А тому не можемо не поставити собі запитання: «Щó протиставив би Ісус нинішній цивілізаційній загрозі? Яке слово Він сказав би нинішнім людям у цей конкретний час?».

Ми вдячні Церкві за дотеперішні спроби вибудувати духовні координати, в яких людина могла б знайти гідне місце. Хто має добру волю, той чує заклики Церкви. Проте духовність нинішнього світу деградує швидше, ніж на це встигає відреагувати Церква. Тому народ Божий мусить поставити собі питання, чому його свідчення є таким непереконливим для тих, хто «поза стадом».

Нижче ми наводимо кілька здогадів, які можуть проілюструвати зроблений висновок.
Пастка «володіння істиною»

Є церковні спільноти, для яких «правда» — це холодна ідеологічна формула, а не гаряча любов. Це варіант такого християнства, яке відвертається від принципів демократії і впадає в пастку фундаменталізму. Для таких християн «правда» — це меч, яким вони наносять рани, а не бальзам, яким їх гоять. Така «правда» возносить їх на вершини гордині, яку породжує жорстокість єдиноправильності. «Всі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли праві» [16].

У цих спільнотах люди відчувають непереборну потребу обвинувачувати; їхня місія — викрити грішника й засудити його. Для них Церква — це легітимний майданчик, з якого можна метати громи у бік справжніх чи уявних переступників і тим самим заспокоїти свій власний душевний «голод». Важко навіть уявити кращу ілюстрацію до потреби Ісусової перестороги: «Не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам» (Лк. 6:37).

Такі християни не раз можуть мати рацію по суті своїх звинувачень, але це правда судді-громовержця, який не має сумніву у власній безгрішності. Однак правда, за якою чаяться гнів і нелюбов, перестає бути Божою правдою. В цьому й полягає помилка усіх християнських фундаменталістів, які намагаються знайти вихід із кризи, в яку потрапляємо, коли демократія з гармонійного ладу перетворюється на ідеологію. Бажаний вихід знайти неможливо, якщо впасти у крайність навпаки, тобто ультраліберальній ідеології протиставити ідеологію християнського фундаменталізму. Правду можна знайти посередині, де ідеологія розчиняється у вірі. Там, де обстоюють чотири принципи побудови справедливого суспільства: повагу до людської гідності, солідарність, субсидіарність і принцип спільного блага.
Пастка «політкоректності», або ж «діалогу за всяку ціну»

Значна частина церковних спільнот впадають в іншу крайність — крайність політкоректності. Загалом вони слушно поділяють пересторогу сучасної світської культури не демонізувати своїх опонентів. «Правду тверджень ми можемо розпізнати за їхніми плодами: чи вони викликають полеміку, розпалюють розбіжності, вселяють відстороненість, чи навпаки — ведуть до свідомої і зрілої рефлексії, до конструктивного діалогу, до корисної діяльності» [6].

Утім не всяка рана, нанесена словом правди, означає відсутність любові — часом буває навпаки. Господь любив апостола Петра, назвав його скелею і пообіцяв: «На скелі оцій побудую Я Церкву Свою» (Мт. 16:18). Проте саме йому Він сказав, коли Петро хвилювався за життя Ісуса: «Відступись, сатано, від Мене, бо думаєш ти не про Боже, а про людське» (Мр. 8:33). Чи ж не заболіли ці слова враженого апостола? Чи не можна було б назвати Ісусове слово прямою «демонізацією» апостола? І чи не була ця «демонізація» насправді виявом любові?

Новітня формула у міжцерковному діалозі — «говорити про те, що об’єднує» — справді є потужним інструментом, якщо партнерами у діалозі є учасники, які дійсно шукають правди. Проте в умовах, коли деякі учасники діалогом свідомо зловживають, згаданий принцип фактично означає «не говорити правди задля позірного порозуміння». Але чи можна уявити собі Христа, який не говорить усієї правди задля позірного порозуміння із синедріоном? І чи була гостра Ісусова постава зривом діалогу? Ні, це було запрошенням перейти на діалог у правді. Якщо ми думатимемо інакше, то уподібнимось Юді, який саме й прагнув схилити Ісуса до лукавого порозуміння із сильними світу цього.

Слід особливо звернути увагу на те, що формула «діалог за всяку ціну» часто йде на шкоду самому діалогові. Адже якщо недобросовісний учасник діалогу знає, що з ним спілкуватимуться у будь-якому випадку, то спокуса зловжити цим задля досягнення більшої користі для себе стає непереборною.

Завдяки засадам політкоректності й вірності діалогові, які випливають із принципу win-win, вдавалося не раз уникати непотрібних конфліктів і зберігати можливості для порозуміння. Є лиш одне важливе застереження: все це треба робити задля правди, а не коштом правди через її замовчування чи викривлення, оскільки справжній діалог можливий лише у правді.
Пастка «безпеки» й «миру»

Часом церковні громади остерігаються засуджувати авторитарні режими, які чинять зло, побоюючись, що це обернеться більшими переслідуваннями їхніх одновірців. У цьому випадку Церква говорить не всю правду, яку знає, щоб не роздратувати диктаторів. Часом це обертається такими поступками диктаторам, які, по суті, входять у конфлікт із християнським вченням.

Так, справді: диктатори не люблять слова правди і мстять за неї — ми це знаємо ще з часів царя Ірода та Йоана Предтечі. Проте диктаторам правда й потрібна якнайбільше, бо саме вона, навіть ранячи, лікує, ставлячи їх (а водночас і все суспільство) перед іспитом ними заглушеного сумління. Чи ж не в цьому полягав високий сенс місії дисидентства в радянський період?

Крім того, саме Ісус сказав у своїй Нагірній проповіді: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами» (Мт. 5:10—12). Іншими словами, хто є вірним учнем Церкви і намагається втілити в життя Христову правду, той неминуче потрапляє в конфлікт зі світом насильства й облуди і мусить бути до цього готовим!

Мало того, для християнина страждання за Христа — а це значить страждання за Правду — є важливим для християнського свідчення: «І це дасть вам нагоду свідчити про Мене» (Лк. 21:13). Бо саме через свідчення утверджується Христова Правда!

Не менш промовистими є й такі слова Ісуса: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28). Тут ідеться не про те, щоб Церква штовхала людей до невиправданого мучеництва, а про те, щоб вона допомагала людині передусім шукати Царство Боже, яке несумісне з неправдою. Які страждання перенесе людина при цьому — це справа Господнього Провидіння. При цьому Церква може вести переговори з диктаторами, щоб визволити стражденних, але не може поступатися при цьому правдою.

У питанні безпеки згадані церковні спільноти, як і увесь світ у міжнародних безпекових питаннях, бачать лише два способи можливого реагування: (1) повернення до логіки ворожнечі або (2) фактичний компроміс зі злом заради збереження крихкого миру й ілюзії діалогу. Між ними ці спільноти й вибирають, забуваючи, що є третій шлях: ствердження правди мовою любові, й це саме той випадок, коли правда визволяє (пор. Ів. 8:32). Тобто християни мають вибирати не між тим, говорити правду чи ні, а між тим, як її говорити: з ненавистю до облудника чи з любові до правди.

Правда і любов – взаємозалежні. Брак любові творить простір для обману й брехні, які унеможливлюють порозуміння. І навпаки – блокування чи ігнорування правди не дає вивільнитися любові, яка веде до прощення. В обох випадках неможливим стає справжнє примирення.

Ми, християни, не маємо одного простого лекала, прикладаючи яке можна було б визначити, чи діємо ми правильно. Але, прагнучи безпеки й миру, маємо пам’ятати, що «мир є наслідком Божого порядку… Мир — не відсутність війни, а позитивне поняття з власним змістом… Божий мир не сумісний зі злом! Не можна толерувати гріх і говорити про Божий мир. Божий мир завжди є плодом відречення від зла і поєднання з Богом. Саме до цього чіткого вибору закликає Ісус словами про поділ (Лк. 12:51). Або ми на стороні Бога, або ми вибрали сторону зла…» [17].

Багато поживи для роздумів дасть нам і роз’яснення св. апостола Павла: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру» (Еф. 6:12–15).

Правителі, що належать темряві, творять світ, сповнений злоби, неправди і несправедливості. В такому світі справжнього миру бути не може, а спроби умиротворити таких правителів бажаного результату не дадуть. З ними слід боротися; інша річ — як. Боротьба через зустрічне ненависництво неприйнятна, бо тим самим ми живили б у собі згаданих «духів злоби» і вже нічим не відрізнялися б від темряви. Тож християнам слід проповідувати такий мир, в основі якого лежать правда і справедливість: «Ось що ви маєте робити: говоріть правду одне одному, судіть по правді, щоб мир був у брамах ваших» (Зах. 8:16).
Розділ ІV. У пошукові Правди, яка визволяє

У цьому розділі ми хотіли б відповісти на такі питання: якою є Правда, що визволяє? як протидіяти брехні, що зводить уми людей? і як ставитися до облудника, що сіє довкола брехню?
Правда, що визволяє, — це Шлях

«У час релятивізму, постправди та фейкових новин люди, очевидно, прагнуть правди та певності. Але не будемо забувати, що Ісус на запитання Пилата: “Що таке правда?” — мовчав, не запропонувавши жодного визначення чи простої відповіді. Він сам був тією відповіддю — його особа, його життя, його дивні, іноді шокуючі історії, що їх він розповідав. Ісус показав, що правда може бути правдою лише тоді, коли вона є водночас шляхом та життям. Треба надавати свідчення правди — справжня, жива правда завжди є водночас шляхом та життям. Правду не можна відділити від динаміки людського існування й замкнути в системі речень та переконань (beliefs). Правда, яка перестає бути шляхом і віддаляється від життя, перестає бути правдою» [18].

Іншими словами, якщо все довкола тоне в брехні, порятунком може бути лише поява «критичної маси» тих правдомовців, які надаватимуть свідчення правди, тобто увиразнять і утвердять правду через практику свого життя.

«Найкращою протиотрутою на неправду є не стратегії, а люди: люди, які є вільними від жаги, які готові вислухати й завдяки зусиллям щирого діалогу дозволяють виникнути правді; люди, спонаджені добром, які використовують мову з усією відповідальністю» [6].

Засилля гріха не має вести до втрати віри в перемогу Добра. Саме цей висновок напрошується із формули ап. Павла: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20). Схоже, збільшення гріха є свідченням того, що десь у невидимому епіцентрі йде інтенсивне нарощення благодаті. Так усюдисуща і начебто всепереможна ентропія (зростання хаосу) долається творенням нового порядку.

Цей час психологічно дуже важко переживати, бо зло виглядає всесильним і непереможним. Тому й волають до Бога стурбовані голоси: «А все ж таки позиватимусь з Тобою. Чому доля безбожників щаслива, і всім віроломним добре ведеться?» (Єр. 12:1). Проте цю тривогу якраз і має втишити усвідомлення того, що за теперішнім розгульним «часом Сатани» стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу — нової, тобто відродженої, правди, яка стає основою нового порядку. Наше завдання як християн — узяти в цьому творенні посильну участь.

Як протидіяти індустрії брехні?

Саморуйнація брехні і мужність свідків правди

У багатьох із нас є передчуття, що брехня, як і зло загалом, безконтрольно множиться, а тоді розсипається під дією власної ваги. У Біблії можна знайти чимало згадок про це. Так, у Приповідках Соломона звернено увагу, що «грішника губить злоба» (13:6). Іншими словами, причину своєї поразки зло (в тім числі й облуда) носить у самому собі.

Святому Августину приписують слова: «Істина — як лев; не треба її захищати. Відпустіть її; вона захистить себе сама». За цим стоїть переконаність, що брехня врешті-решт розсипається під вагою своїх власних вигадок: «Світ стоїть на правді, порядок космосу, суспільства, сім’ї та внутрішній лад людини ґрунтуються на відповідності до того, що арії називали рітою, єгиптяни — маат, греки — діке, а ми, слов’яни, — правдою. Без цієї відповідності космос починає руйнуватися і швидко перетворюється на порох навколо брехуна. Гине і брехун, і подібні до нього» [19].

У модерний час ніщо яскравіше не підтвердило справедливість цих слів, як розпад колоса на глиняних ногах — Радянського Союзу. Брехня, закладена в основу офіційної доктрини, стала нестерпною, і в один момент усе посипалося. Проте звідси не випливає, що люди можуть бути пасивними. Якраз навпаки, мають знайтися свідки правди, щоб брехню було увиразнено.

Брехню знищує Бог

У Старому Завіті зло, яке водночас є облудою, активно знищує Бог: «Чого ти злобою хвалишся, о витязю безславний? Ввесь час ти мислиш про погибель; язик твій — немов гостра бритва, майстер облуди. Ти любиш зло більш, ніж добро, брехню більше, ніж правду. Погибельні лише любиш речі, язику лукавий. Тому і Бог знищить тебе, знівечить тебе навіки; вирве тебе з намету і викорінить тебе з землі живих» (Пс. 52:3–7). Або: «Бо ти не такий Бог, що любить беззаконня; лукавому немає місця в тебе, і нечестиві не встояться перед очима в тебе. Ти ненавидиш усіх лиходіїв, вигублюєш усіх тих, що неправду кажуть» (Пс. 5:5–7).

Утім не слід забувати про особливості біблійної мови: «Завжди, коли мова йде про Божий гнів і божественну помсту, там конкретно маються на увазі такі діла між людьми, через які насильники взаємно себе карають… Насильство завжди чинять люди» [20]. Іншими словами, Бог карає тим, що полишає людей на їхні власні вчинки: «Тож усі, що огонь ви запалюєте, що огненними стрілами ви поузброювані, ходіть у жарі свого огню та в стрілах огненних, які розпалили! З Моєї руки оце станеться вам…» (Іс. 50:11).

У християнській молитовній традиції так само зберігається активна форма божественної дії: «І як благий Чоловіколюбець, що гріхи відпускаєш і нищиш неправду…». Такою ж формою послуговується й автор книги Одкровення: «І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, — повержено на землю, і ангели його з ним повержені… Повержено обвинувача братів наших, який обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч (12:9–10).

Участь людини у подоланні облуди

Зосередьмося над тим, які висновки щодо шляхів боротьби з облудою пропонує щойно процитований автор Одкровення: «І вони [брати наші] перемогли його кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти» (Од. 12:11). Бачимо, що перемогу над сатаною можна здобути троякою «зброєю».

(а) «кров’ю Агнця»

Іншими словами — жертвою Ісуса, «що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів» (Рим. 3:25). Ця жертва має засадниче значення для утвердження Правди: «Він сповістить народам правду…. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди» (Іс. 42:1, 4).

Христос — «рятівний круг» для тих, хто потопає у брехні: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8:31–32). Ми добре знаємо кінцівку Ісусової фрази, але в контексті нашої розмови засадниче значення має її початок: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові». Ісус є втіленою Правдою, а тому постійне звертання до Його слова є необхідною передумовою пізнання правди і визволення через неї.

Цей висновок не має стати доктринальною перешкодою для людей іншої віри. Принагідно до суспільного життя найголовніше послання Ісуса — це осторога перед насильством, неправдою та ненавистю. Доки людство перебуває у вирі цих трьох природ зла, вважаючи їх рятівними для своїх суспільних чи національних інтересів, доти воно не зможе вирватися з їхнього порочного кола. Єдиним спасінням є довіритись божественним антиподам цього зла — Правді, Любові та Милосердю. Досвід, накопичений людством, стає вже достатнім, щоб усвідомити справедливість цього висновку.

(б) «словом свідчення свого»

Слово «свідчення» означає активну поставу щодо правди і стосується всіх: самого Ісуса, посланого Ним Святого Духа й усіх християн:

«Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос» (Ів. 18:37).

«Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і свідчитиме за Мене. Та й ви свідчитимете: ви бо зо Мною від початку» (Ів. 15:26–27).

Відтак вимальовується така картина. Після свого відходу з цієї землі Господь утверджує на ній правду тим, що посилає Святого Духа, який і приводить людей до повноти істини. Завдання людей — свідчити про правду, втілену у Христі, але для цього треба відкрити свої серця на голос Святого Духа: «Тож коли матимеш серце, замкнене на новизну Святого Духа, то ніколи не досягнеш повноти істини! А твоє християнське життя буде лише половинчастим, полатаним новими речами, але на старій структурі, яка не є відкритою на Божий голос» [21].

Слово «свідчити» має ще один підтекст: воно несумісне із силуванням, яке є запереченням любові. Ісусова правда несумісна з ненавистю, а тому ми, беручись свідчити про Христа, маємо розуміти, що лиш тоді володітимемо правдою, якщо з неї виростатиме любов: «Засійте собі правду, жніть плід любови» (Ос. 10:12).

Свідчення про правду як норму людської цивілізації важливе, бо без нього людство може дійти висновку, що брехня і є нормою. Ті, що обстоюють правду, попри спротив зла, тим самим доводять, що вони люблять правду.

(в) «не злюбили життя свого до смерти»

Кожен, хто у цьому світі свідчить про Христову жертву, тим самим ступає на його шлях жертви. І в цьому проявляється не якась незрозуміла жорстокість Божого ладу, а потреба не уподібнитися грішному — в тому числі й брехливому — світові: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну. І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим. 12:1–2).

Отож місія правдомовності неминуче пов’язана з якоюсь жертвою, оскільки проголошувати правду у світі облуди означає автоматично стягнути на себе лавину фальшивих обвинувачень, за якими йдуть ненависть і насильство. А в цій ситуації лише жертва надає ціни словам правдомовця, перетворюючи його на рятівну опору в розбурханому морі, до якої можуть потягнутися люди.

Сьогодні люди бояться жертви, оскільки вона асоціюється в їхній свідомості з життєвим програшем. Тому й чіпляються за міражі успіху, збирають собі скарби земні, женуться за славою й почестями — тобто хапаються саме за ті споконвічні приманки, що їх виставляє Вічний Облудник. Вірус «успіху» заражає щораз більшу масу людей, вони тягнуться за ілюзіями, наступаючи одне на одного і втягуючись у безконечну «війну всіх проти всіх». Здавалося б, наступає повна перемога Зла.

Проте знову згадаймо пасхальну жертву Ісуса і той «час Сатани», коли Зло на короткий час отримало владу над Сином Божим. Здавалося б, перемога сатанинства безсумнівна: «Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари» (Мт. 26:31). Але ця перемога насправді позірна, адже саме в той момент на добровільній жертві Ісуса Бог засновує новий світ очищеної Правди: «Ось нове все творю» (Од. 21:5).
Як висновок: потреба духовної мобілізації

Так раз у раз в історії людства відбувається одна й та сама феєрична картина: якась група людей чує поклик Святого Духа, який є «Духом Істини», що «очищає нас від усякої скверни», і, долаючи спротив сатанинства, виборсується із засмоктувальної каламуті брехні. Й духовною зброєю в цій боротьбі, як ми бачили вище, є Христове слово Правди, особисте свідчення й готовність піти на жертву.

Для виконання цієї роботи не слід виглядати святих. Ісус, як відомо, «прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт. 9:13). Тому кожен із нас, грішних і слабких, покликаний до героїчного протистояння облуді. Єдина передумова нашої участі в цій місії — «відкинути, отже, вчинки темряви й одягнутись у зброю світла… вдягнутися у Господа Ісуса Христа» (пор. Рим. 13:12–14). Саме скинення із себе давнього духовного одягу й одягання нового, не заплямленого неправдою, і є зачаттям духовної альтернативи до світу облуди.

Чи є таке завдання чимось недосяжним? Ні, бо «ні темрява помилок, ні гріх не можуть цілковито знищити в людині Світло Бога-Творця. У глибині людського серця завжди залишається туга за абсолютною істиною та бажання повністю її пізнати» [22].

Мало того, відомо, що саме в час найбільшої темряви облуди, коли світанок виглядає неймовірним, для нього й надходить пора: «Ось дні надходять, — слово Господа Бога, — і Я пошлю на землю голод; не голод за хлібом, не спрагу за водою, лише за слуханням слова Господнього» (Ам. 8:11). Бо саме в час того затемнення духа людина найбільше втомлюється від неправди, ненависті й жорстокості. Про це свідчили численні навернення у тривожні дні та ночі Майдану. Душа людини стає тоді посудиною, яка прагне бути наповненою чистотою. Тому й мають з’явитися ті, хто наповнить цю спраглу чашу людської душі Господньою Правдою.

Неправда, облуда — явище глобальне і системне, всепроникне і здається непереможним. Проте їй може протистояти вже не система, а єдина спільнота — спільнота людей, що змагаються за правду, що піднімають свій голос проти кривди. І не лише з метою «самому не чинити зла», а щоб спільно змінити цінності і принципи суспільного, політичного, правового устрою, щоб зруйнувати систему приневолення до неправди.

Лише так народи, що довго перебували у сутінках історії, виходять на світло денне. «Ось надходить день, неначе піч палає. Тоді всі горді й усі злочинці будуть — солома, і спалить їх той день, що прийде, — говорить Господь сил, — і не зоставить їм ні кореня ні вітки. Для вас же, що боїтеся імени Мого, зійде Сонце Правди, і в Його промінні буде спасіння» (Мал. 3:19–20).

——————————————————————————————————————-
Використана література:

Свт. Григорій Богослов. Слово 45, на Святу Пасху (Oratio 45, In sanctum pascha).
Див.: Christos Yannaras. Orthodoxy and the West: Hellenic Self-Identity in the Modern Age / trans. Peter Chamberas and Norman Russell. – Brookline, Ma.: Holy Cross Orthodox Press 2006, с. 101; Christos Yannaras. Against Religion: The Alienation of the Ecclesial Event / trans. Norman Russell. – Brookline, Ma.: Holy Cross Orthodox Press 2013, с. 50.
Carlo Maria Martini. Homily for the 25th Anniversary of Episcopate // ARCC Light – Newsletter of the Association for the Rights of Catholics in the Church 28 (2006), [5], http://www.arcc-catholic-rights.net/arcc_light_28_2.pdf.
Molly K. McKew. «Putin’s Real Long Game» // http://www.politico.com/magazine/story/2017/01/putins-real-long-game-214589
Зиґмунт Бауман, Леонідас Донскіс. Плинне зло. Життя без альтернатив / перекл. Олександр Буценко. – Київ: Дух і літера 2017, с. 8.
Папа Франциск. «“Правда звільнить вас”. Фейки і журналістика миру». Послання на 52-й Всесвітній день суспільної комунікації // https://zbruc.eu/node/75805
Кипріан Карфагенський, Про єдність Церкви, 26 [Cyprien de Cartage, L’unité de l’église – De ecclesiae catholicae unitate; за редакцією M. Bevenot, P. Siniscalco, P. Mattei, M. Poirier, Sources Chrétiennes 500 (Paris: Cerf 2006), с. 244–246]. Переклав: П. Смицнюк.
(De opificio hominis), 20.
Див.: Colleen McCluskey. Thomas Aquinas on Moral Wrongdoing. – Cambridge University Press 2017, с. 71.
Михайло Кольцов: «Постправда починається, коли вам байдуже, правда це чи брехня» // https://kunsht.com.ua/mixajlo-kolcov-postpravda-pochinayetsya-koli-vam-bajduzhe-pravda-ce-chi-brexnya/
Konstantin Sigov. Pravda // Dictionary of Untranslatables. A Philosophical Lexicon. –Princeton University Press 2013, с. 813–819.
Rice University Commencement Address by Michael Bloomberg, former mayor of NYC, 2018/ May 12, 2018. https://news.rice.edu/2018/05/12/bloombergs-message-to-rice-graduates-honesty-matters/
Декларація інтелектуалів, ухвалена в Парижі «Мир на Донбасі та деокупація Криму можливі й необхідні». Комюніке Комісії «Правда, справедливість і відновлення миру між Росією та Україною, спільно з Європейським союзом» // https://www.radiosvoboda.org/a/30218360.html
Ігор Яковенко. «Як Україні стати ціннісною альтернативою путінському “русскому миру”?» // https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/yak-ukrayini-staty-cinnisnoyu-alternatyvoyu-putinskomu-russkomu-myru
Илья Мильштейн. «Убийство на том же корню» // https://graniru.org/opinion/milshtein/m.238474.html
Герцен Александр Иванович. «Былое и думы» // http://az.lib.ru/g/gercen_a_i/text_0130.shtml
о. Юрій Щурко. «25-й тиждень після Пʼятдесятниці. Середа. Справжній мир (Лк. 12:48–59)» // https://zhyty-slovom.com/lectio-divina/25-i-tyzhden-pislia-p-iatydesiatnytsi-sereda-spravzhnii-myr-lk-12-48-???? 59/
Томаш Галік. «Виклики та оновлення традиційної Церкви» // https://zbruc.eu/node/89245
Андрій Зубов. «Тепер і спорт. Як Росія потонула в морі брехні» // https://nv.ua/ukr/opinion/vada-wada-yak-rosiyu-pokarali-za-doping-novini-rosiji-50058286.html
Раймунд Шваґер. «Чи потребуємо козла відпущення? Наcильcтво та відкуплення у біблійних Пиcаннях». – Львів: Свічадо 2003, с. 92–93.
Франциск: «Бог відкинув царя Саула, бо той більше прислухався до людей, аніж до Господньої волі» // http://catholicnews.org.ua/francisk-bog-vidkinuv-carya-saula-bo-toy-bilshe-prisluhavsya-do-lyudey-anizh-do-gospodnoyi-voli
John Paul II. Veritatis Splendor, par. 1. http://catholicnews.org.ua/enciklika-ivana-pavla-ii-veritatis-splendor-syayvo-istini

[*] У перекладі І. Хоменка: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде»

——————————————————————-
Підписи:

Мирослав Маринович, колишній політв’язень, проректор УКУ і президент Інституту релігії та суспільства УКУ
Костянтин Сігов, філософ, керівник Центру європейських гуманітарних досліджень НаУКМА і видавництва Дух і Літера
Петро Балог О.Р., доктор богослов’я, публіцист, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського
Мирослава Антонович, докторка права, доцентка кафедри міжнародного та європейського права, керівниця Центру міжнародного захисту прав людини НаУКМА, членкиня Біблійного товариства УГКЦ
Анатолій Бабинський, журналіст, докторант кафедри церковної історії Українського католицького університету, вірянин УГКЦ
Володимир Волковський, науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, православний християнин
Кирило Говорун, архімандрит, директор Екуменічного інституту Гаффінґтона, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі
В’ячеслав Горшков, релігієзнавець, співробітник Фонду «Відкрита Біблія», вірянин ПЦУ
Михайло Димид, протопресвітер УГКЦ, професор УКУ
Маріанна Кіяновська, письменниця, лауреатка Шевченківської премії, вірянка УГКЦ
Георгій Коваленко, протоієрей ПЦУ, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості
Роман Морозов, секретар Криворізької Ради Церков
Богдан Огульчанський, протоієрей ПЦУ
Павло Смицнюк, директор Інституту екуменічних студій УКУ
Ірина Старовойт, викладачка УКУ, доцентка кафедри культурології УКУ
Сергій Тимченко, ректор Християнського центру «Реаліс», проповідник євангельської громади в м. Києві
Віктор Трегубов, публіцист
Оксана Небесна, вірянка УГКЦ
Тарас Антошевський, шеф-редактор РІСУ, історик
Олеся Косик, вірянка, УГКЦ, коректор видавництва Львівської політехніки
Тарас Добко, перший проректор, Український католицький університет
Сергій Сіренко, священик, ПЦУ
Віталій Дем’янюк, інженер і підприємець
Влада Каменецька, православна християнка ПЦУ, методист вищої категорії Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
Олександр Кочерга, доцент, заступник директора Інституту післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка, вірянин ПЦУ
Микола Стеценко, психолог, вірянин
Андрій Смирнов, кандидат історичних наук, Острозька академія
Ярослав Зварич, пенсіонер, ПЦУ
Володимир Сущенко, вірянин ПЦУ, правник, голова правління ГО «Експертний центр з прав людини»
Катерина Бучко, докторантка Віденського університету, УГКЦ / Kateryna Buchko, PhD candidate (University of Vienna), Ukrainian Greek Catholic Church
Михайло Черенков, професор УКУ, богослов і священнослужитель Всеукраїнського союзу церков ЄХБ, міжнародний директор місійної організації Mission Eurasia
Володимир Олександрович Коскін, протоієрей, керівник відділу освіти Донецької єпархії ПЦУ, настоятель храму святого великомученика і цілителя Пантелеймона, м.Маріуполь.
Олег Савка, голова ГО «Спілка Католицької Молоді», м. Калуш
Лілія Романівна Ковалик-Васюта, головний редактор РІСУ
Юрій Оленець, журналіст РІСУ
Володимир Іванов, художник, вірянин ПЦУ
Ігор Махніцький, священник УГКЦ, голова Екуменічної комісії Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ
Мирослав Скірка, директор, Фонд Лідери Змін, Польща, греко-католик
Валерія Гохман, державний експерт директорату шкільної освіти Міністерства освіти і науки України
Йосиф Улицький, священник УГКЦ, опікун єпархіяльного санктуаріюма св. Володимира В. Хрестителя Руси-України в Гданську, Польща
Микола Тищук, перший заступник голови правління Всеукраїнського лікарського товариства
Юрченко Юрій, інженер, вірянин УГКЦ
Лана Самохвалова, оглядач Укрінформу, вірянка ПЦУ
Сергій Кузнєцов, священнослужитель об’єднання церков «Прославлення»
Ігор Савчак, голова ради ГО “Центр культурного менеджменту”
Євген Жолтанов, православний, робітник
Богдан Панкевич, співзасновник Української Галицької Партії
Ігор Ковердан, вірянин УГКЦ, координатор ФГ “Рідня”
Володимир Бєглов, голова правління ГО “Освітній центр з прав людини у Львові”
Василь Ткачук, вірянин УГКЦ
Ігор Пановик
Олександр Коновальчук, кандидат технічних наук, голова правління Інституту регіональних перспектив та розвитку місцевого самоврядування
Oleksandr Smitiukh, believer, candidate of chemistry science, Lesya Ukrainka Eastern Europian National University
Ігор Марков, вірянин УГКЦ, соціальний антрополог, кандидат історичних наук на посаді старшого наукового співробітника Інституту народознавства НАН УКРАЇНИ
Ірина Сало, кандидат політичних наук, вірна ПЦУ
Вікторія Соколенко, віруюча УПЦ (МП), T&D manager
Шемардин Олег, протестант, врач-инфекционист, Киевская городская детская инфекционная больница
Погасій Анастасія Олексіївна, церква “Дім Слави”, голова ГО “Народжені з правами”
Marta Mencinskyj, Ukrainian Catholic in Sydney, Australia
Ігор Кравчук, професор Технологічно-природничого університету в Бидгощі (Польща), греко-католик
Andrew Sorokowski, Ukrainian Catholic Church (USA). JD, PhD. (retired from the US Department of Justice)
Медведєв Олександр, протоієрей ПЦУ, практичний психолог, капелан ДШВ ЗСУ
Абрам’юк Святослав, голова ТОО ВУТ “Просвіта”
Богатов Костянтин, депутат Київради, парафіянин УПЦ
Любомир Тарновський, проректор УКУ
Олег Хома, вірянин ПЦУ, д.філос.н., професор, зав. кафедри філософії Вінницького національного технічного університету
Олег Репецький
Ткачук Віктор, християнин christian
Федик Роман Романович, православний християнин
Оксана Колісник, менеджер проектів ГО “Інститут демократії імені Пилипа Орлика”
Танець Андрій Степанович, вірний ПЦУ, заступник начальника юридичного відділу ДП “Львівський бронетанковий завод”
Наталія Пашковська, вірянка ПЦУ
Professor A. James McAdams, University of Notre Dame, USA
Віталій Носачов, історик, координатор ГО „ГРОМАДСЬКА ІНІЦІАТИВА ІЗЮМСЬКИЙ ШЛЯХ
Олег Конкевич, MTh, УГКЦ; Oleh Konkevych, MTh, UGC
Ігор Медвідь, християнин, історик
Олексій Сігов, Ph.D., вірянин ПЦ
Наталя Павлусенко, художниця, вірянка ПЦУ
Репецький Олександр, віруючий, УГКЦ, сервісний інженер
Юрій Мисів, докторант Папського Східного Інституту (Рим), УГКЦ / Yuriy Mysiv, PhD candidate (Pontifical Oriental Institute, Rome), Ukrainian Greek Catholic Church
Єром. Олександр Август Чумаков, салезіянин
Олена Холодова-Руденко, вірянка КПЦ, кандидат мистецтвознавства, викладач кантональноі гімназії у Люцерні, Швейцарія
Вінтоняк Оксана, парафіянка греко-католицької церкви, економістка
Олександр Титов, протоєрей, Апостольська Православна Церква в Україні
Леся Крип’якевич, УГКЦ, Фонд святого Володимира, Львів
Павло Кобзар, священник ПЦУ
Ольга Галаган, вірянка ПЦУ
Іван Вєтров, вірянин ПЦУ, голова Рівненського обласного товариства „Просвіта” ім. Тараса Шевченка, проректор Рівненського ОІППО
Лупич Павло, лікар

 

 

https://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_society/79768/