Історична риторика в російсько-українському конфлікті є такою самою зброєю, як танки і „гради”. 

Бо танки вирішують питання нинішньої війни, а от історична риторика — тисячолітні проблеми. Але чому ж така істерична увага до днів минулих?

Від Русі до України

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини видаються штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — Руська земля, що в Середній Наддніпрянщині. Київ стоїть і зараз, Середня Наддніпрянщина також нікуди не зрушила. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись слугував славнозвісним шляхом з варягів у греки. Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається і зараз. 
Це означає: якщо населення нинішнього Середньої Наддніпрянщини є нащадком давньоруської людності (нехай уже й „перемішане” внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно претендувати на давньоруську спадщину — принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, збереглися її матеріальні рештки, що нині є або „пам’ятками архітектури”, або „пам’ятками археології” і внесені до відповідних державних реєстрів. Це „майно” — нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорні археологи. 
Інша річ — зі спадщиною духовною… Вона є виразно „рухомим майном”, причому найчастіше навіть нематеріальним — як думки і уява, спогади і пам’ять. Звісно, ніхто не може „пам’ятати” подій тисячолітньої давнини, проте для багатьох образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного Несторового „Звідки пішла Руська земля” і його „Повісті минулих літ”, написаної на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне в повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу „Велике князівство Руське” видаватиметься дивним. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений 1620 року на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва: „Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Володимира

Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію”.

Духовне, культурне і політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі „стародавнім народом руським”.  

200 років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як „Історія русів” (межа XVIII—ХІХ ст.). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст — „Історія України-Руси” Михайла Грушевського (1898). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. У чому ж проблема?

Привід до її виникнення полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься Україна, а не Русь. Це в декого породжує думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе русь або русини, та її нащадками в особі сучасних українців певною мірою підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до „русских”. Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе запитання: звідки ж українці взялися на Русі?

Як розтягали київську спадщину

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться Білорусь і Україна, — це їхня „отчина”. Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який уже об’єднав ці землі на сто років раніше, — Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Звичніша для нас назва цієї держави — Велике князівство Литовське — є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви — Руське. Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний „ярлик” від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Ольгерд і Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну руську мову і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татар і московитів. Власне, „возз’єднання” Русі, якщо комусь дуже хочеться, відбулося вже в XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою —Русь — зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:

„О терминах.

В источниках X—ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia („Малая Русь”) для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia („Великая Русь”) в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. „Руським воеводством” в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним „Украина” вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов „русинские” и „руськие”, для территорий современной Беларуси в период XIV–XVII вв. было также характерно употребление самоназвания „литвины”, исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII–XVII вв. будет употребление терминов „Русь” и „русинский” (Западные окраины Российской империи. М., 2007. — С.15–16.).”

Не зайвим також буде уточнити, що терміни „Київська Русь”, „Московська Русь”, „Північно-Східна Русь” або „Північно-Західна Русь”, „Південна Русь” та більшість інших означень до топоніма „Русь” є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова („Середня Наддніпрянщина”) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці Київської Русі вживали до ХІІІ століття лише вузьке значення („околиці Києва, Чернігова, Переяслава”). У ХІІІ столітті, в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала „розтікатися”. Галицько-Волинський князь Данило Галицький став „королем Русі”, яка де-факто вже Києва і Чернігова не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву „русини” і найдовше користувалися нею — аж до ХХ століття. На цих географічно і культурно ближчих до Києва теренах Південної Русі назва „Русь” добре прижилася.

Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь — Північно-Східну Русь. Уперше сучасник назвав її Руссю в той переломний момент, коли сторінку з історією Давньої Русі вже перегортали монголи — 1238 року — у „Повісті про погибель Руської землі”. До цього землі майбутнього серця Росії звалися Заліссям, але аж ніяк не Руссю Заліською, як часом пишуть у російських підручниках. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців… У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):

„И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги [генуезці]: „Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская” […] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: „[…] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве” („Задонщина”).

Десь тоді ж і в тих самих краях, як читаємо, затвердів у слові „руський” до того м’який звук „с”, утворивши слово „русский”. Древнє самоозначення „русини” там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ й Івана Грозного уявлення про величну місію „Третього Риму” і претензії на всю „руську спадщину” закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій — Велика і Мала Rosia: вони одночасно поширювали назву „Русь” на весь православний простір від Карпат до Волги і впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово „Росія”. До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, і вживався він у творах „високого стилю” — віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом „Росія на ноги встала”, причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького „Росія” в їхньому виконанні означало власне ту „Русь”, „єдиноволодарем” якої він себе вважав, яка в нього простягалася „по Львів, Холм і Галич”. Не зовсім нинішня Росія, правда ж? Отже, бачимо, що церковна „інтелігенція” почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані…

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських і сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI—XVII століть назв „Московское государство”, „Русское государство” и „Российское государство”. Друга і третя назви містять у собі певні „слизькі” моменти — особливо щодо критеріїв уживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 року (Переяславська рада) і 1686-го (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, про що в нас нині так активно згадують з приводу Томосу). Відбувся певний „бартер”: Московська держава поширилася на давню Руську землю, а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін.) натомість виступили в ролі ідеологів-модернізаторів (у ХІХ ст. сказали б — „культуртрегерів”) Московії. Хтось робив це свідомо, піднімаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне — просто завдяки більшій освіченості.

1674 року в київській лаврській друкарні вийшов „Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа”, авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань і маючи чимало рукописних варіантів!). Гізель був патріотом „народу малоросійського” й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій у межах усього „православного простору”, де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії „спільної колиски”. Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію „від Києва”, то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фінські племена…

Інший представник „могилянського кола”, Феофан Прокопович, 1721 року на одному з засідань Синоду запропонував Петрові І прийняти „титул імператора всеросійського та іменуватися Великим і Батьком Вітчизни”. Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 року з’явилася назва „Російська імперія”, і Московія нарешті остаточно стала Росією… Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом істотно ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше що під кінець того ж таки століття всі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово „россияне” тяжко входило до буденного вжитку. „Русские” закріпилося як етнічна назва, а „россияне” залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт „веселися, храбрый росс”, в епічних вправах Тредіаковського і Ломоносова.

Протягом 150 років, до середини ХІХ століття, освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва „Малоросія”, яка охоплювала територію меншу, ніж Русь, обіймаючи лише Лівобережжя. Ми пам’ятаємо, що у первісному грецькому значенні ця назва означала „давнішу”, „осередкову” Русь („Велика” — це периферія, приєднані землі), але із „провінціалізацією” Малоросії у складі імперії ці давні смисли вже губилися. Малорос чимдалі більше ставав справді „малим”. Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами. Втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти, як, приміром, Василь Капніст, готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми русами. Історично-політичний памфлет „История русов, или Малой России” подає героїчні діяння русів на Русі, котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо первісного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому трактування Ярослава Мудрого як визначного представника „малоросіян” аж ніяк не видалося б дивним.

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом 200 років її академічна наука й система історичної освіти не переймалися питанням, чому їхня країна називається Росія (а не Русь). У народу ж завжди була повна ясність і — жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці питання поставила нинішня не природна для Росії ситуація — її кордони не охоплюють усіх теренів Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки „взялися” на Русі українці, логічно підведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію? За радянських часів рятувала теорія „давньоруської народності — спільної колиски росіян, українців і білорусів”, але тепер вона розвалюється з різних наукових причин. Застаріле з наукової точки зору поняття давньоруської народності реабілітоване для вжитку в освіті і пропаганді; в Росії навіть поряснішали терміни в дусі ще цілком царських часів: „Древнерусское государство создал русский народ”. Або ж замінено царською термінологією про „русский народ в Киевской Руси”. 

У російських підручниках, втім, цю „народність” іще згадують, але в жодному не дано чіткого визначення, що ж це було… Тому простіше зробити це питання „фігурою замовчування”, адже інакше втратиться образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Повний „розрив шаблону” — а це ж світоглядна катастрофа для спільноти, яка вихована на споконвічній державній величі. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про „русинів” у літописах як „русских”. Тепер, звісно, можна і далі триматися того самого погляду, але… Усе-таки „русин” залишилося тільки нашим словом.

„Мовне питання”

Окреме питання з мовою. Історично „руська мова” — це українська, яку нам довелося перейменувати внаслідок двохсотрічної монополізації назви Росією. Це робилося уже в межах нашого модерного національного проекту. У XVI столітті було нормою для європейських дипломатів у Східній Європі знати і „руську”, і „московську” мови, про що є свідчення в джерелах. Але привласнюючи всю київську спадщину (Русь, Росію) сусіди не забарилися і з мовою. Обґрунтування — знову ж таки „історичне”: за Давньої Русі був „древнерусский язык”, а тепер — „русский язык”. І ясно, що це одна мова на різних етапах історії. Усі літописи — на „старом русском языке”. Звідки взялася українська? Це „зіпсована” російська. Отже, тільки росіяни „зберегли” і назву і мову Русі. Про назву ми вже сказали. 

І весь час забувається, що давньоруська книжна мова (церковнослов’янська) — це солунський діалект староболгарської. А в побуті люди користувалися „живою розмовною”, яка була попередницею сучасних мов — української, білоруської чи російської. Сучасне мовознавство однозначно стверджує: у східнослов’янських мов не було стадії „спільної східнослов’янської мови”, яка начебто „потім розпалася”. Були давні діалекти сучасних мов. Тобто як не було „давньоруської народності”, так і не було спільної російської мови.

Тому можна зрозуміти, наскільки загрозливим для російської ідентичності та образу минулого є існування незалежної України. І це питання не стільки геополітики та експансіонізму — це завдання збереження звичних „скрєп” російськості, яка геть виплескується з „дніпровської купелі”. Дуже далеко. І з цього погляду є парадоксально зрозумілою теза кремлівської пропаганди, що „Росія в Україні лише обороняється”. Бо справді, загарбання, привласнення України — це єдиний шлях порятунку тих фантомів і міфів, на яких тримається російська цивілізація. Але історія свідчить, що вкрадене колись може бути повернуте. І нам для цього не потрібно ні на кого нападати, а просто ствердити для себе: усе історично наше — справді наше. І не плекати комплексів меншовартості. Бо історія — за нас.

Кирило Галушко
Дзеркало Тижня – 30 вересня, 12:48
Джерело: dt.ua/HISTORY