У забіганому світі люди не вміють «витрачати час»; пасивність сприймається як одна з найгірших рис. Тим часом саме це «нічогонероблення» може виявитися найліпшим способом контакту з Богом. Про те, як перейти від «активності» до «буття», розповідає Франц (Ференц) Ялич SI.

Етьєн Сеґ’є: Яке ставлення до природи в цьому способі молитви?

Отець Ференц: Близькість природи допомагає нам перейти зі світу «активності» до світу «буття». Йдеться про повернення до якнайбільш основоположного буття у світі: сприйняття, яке єднає нас із цим світом. Це не виконування дій ані мислення про щось, ані навіть переживання якогось почуття, — а довіра відчуттям нашого тіла. Конкретніше кажучи, чи запрошені увійти в контемпляцію (споглядання) через повільну прогулянку на лоні природи, з довільними зупинками, щоби спостерігати природу. Так ми поступово «наповнюємося» фізичними відчуттями, сприйнятими через контакт зі світом, а не з почуттями.

— Як відрізнити відчуття від почуття?

– Коли простягнути руку над полум’ям, відчуєш тепло, і це — відчуття. Далі ми кажемо, що це приємне, і входимо на рівень почуттів, але відчуття тепла було першим. Цей підхід схиляє нас повернутися до чистого відчуття, щоб у повноті бути присутніми і залишитися в контакті з реальністю. Отож ми більше перебуваємо у відчуттях, ніж у спостереженні, яке від початку закладає поділ на об’єкт і суб’єкт.

— Як Ви описуєте відмінність між спогляданням і спостереженням?

— Спостерігаючи, ми залишаємося панами ситуації. Ми активні, наш погляд скерований до конкретної точки, постійно залишаючись зовнішнім стосовно речі, за якою спостерігаємо. У спогляданні ми більш пасивні, просто сприймаємо відчуття, які з’являються. Так ми зменшуємо дистанцію щодо речі, надаючи їй першість.

БІЛЬШЕ МОЖНА ПРОЧИТАТИ НА СТОРІНЦІ CREDO.PRO
Джерело: CREDO: credo.pro